Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

англійських слів, хоч і говорив з таким убивчим акцентом, що моя шкільна вчителька з англійської, певне, миттю околіла б, якби тільки його зачула.

Ми пройшли до древнього міста. З нагір’я можна було бачити всю Оахаку з горами круг неї.

Покремсаний рубцями буремних епох, скособочений і похнюплений, Монте Аблан разюче різниться від дебелого і міцнющого Теотіуакану. На вершині хребта вздовж сторін уявного витягнутого прямокутника здіймається кілька невисоких пірамід. Вони обцарковують розрівняну площадку, посередині якої мостяться кілька спресованих одна до одної, напіврозвалених споруд. Стиль будівництва тут зовсім інший, менш пафосний і не такий монументальний, піраміди розлогі й невисокі. Крім того, усі будови страшенно погризені часом: плінфи замшілі та розхитані, а усюди на стиках прорізується трава. Дрімуча старість і забуття — ось що скочило в голову, щойно я ввійшов до Монте Албана.

Вшістьох ми протупали до однієї з терас, де старий сапотек взявся за розповідь.

— Сапотеки, на відміну від інших племен Мезоамерики, не воювали і не скоювали людських жертвоприношень, — файно карбував дід. — Займалися вони переважно торгівлею, науками, мистецтвом, а найбільших звершень досягли в астрономії та медицині.

Ми неспішно просувались між пірамідами. Час від часу я з Пітером видирався на котрусь і робив знімки згори.

— Писемності вони не мали, дряпали усе на скелях та каменях, — продовжував гід. — Зате мова вікує по сей день. Онде підписи до табличок під пірамідами: спочатку іспанською, потім англійською, а праворуч — якась писанина, схожа на французьку. Але то не французька, то мова сапотеків. У ХХ столітті якісь місцеві лінгвісти-активісти взяли за основу французький алфавіт, підігнавши його під сапотецьку фонетику. Ниньки в Оахаці таке навіть в школах викладають.

— А ось тут, зверніть увагу, наскельне змалювання кесаревого розтину, — дідок тицьнув палицею на продовгуватий шмат скелі, де справді вимальовувалось щось подібне до ілюстрації згаданого способу пологів. — Цій брилі дві з половиною тисячі літ, — веде дід далі. — Це означає, що саме сапотеки були першими, хто здійснив таку операцію, і ваш славетний римський імператор мусить поступитись правом називати її своїм ім’ям[89].

Далі він по черзі показував нам інші камені, де вимальовувались зображення тіл з вибалушеними нутрощами, окресленою будовою кісток, а також відтворювалось кілька лікувальних хірургічних операцій (лікувальними ті операції називав дідок, я ж, судячи з малюнка на каменях, не позаздрив би тому, хто опинився під ножем того доісторичного ескулапа).

— Ану зирніть сюди, — раптом запропонував сапотек.

І ми перейшли до наступної брили.

— Ви, мабуть, знаєте, що в усіх аборигенів Американського континенту, починаючи від індіанців Північної Америки і закінчуючи інками в Перу, від природи не росте борода. Ось, переконайтесь, я геть не маю волосся на щоках та підборідді, - дідок почухав пальцями гладку щелепу. — І мені не доводиться голитися щоранку як оце вам… — а потім недвозначно глипнув на мене. — Ну, це якщо голитесь…

Я потупився, сховавши долонею тижневу, як у кабана, щетину, що огидно стирчала на всі боки, і вдав, що не почув його останнього зауваження.

— А тепер роздивіться зображення на цьому камені.

Я вп’явся в шерехату поверхню сірої брили висотою з півметра. На ній побачив висіченого скоцюбленого чоловічка з майстерно і виразно вирубаною бородою.

— Якщо ні в кого не росла борода, звідки вони знали про бороди? — зачудовано поцікавився Пітер.

— Тут хтось був з Європи, ну або зі Сходу, задовго до Колумба, — спокійно пояснюю я, а потім, прикинувши вік каменюки, додаю: — І мабуть, задовго до норманів на Ньюфаундленді.

— Правильно, але це ще не все, — хитро цідить сапотецький стариган. — Огляньте його кирпу, — і штрикає ціпком прямісінько в ніс наскельного бороданя.

Я ще раз окинув оком каменюку. Ніс чоловічка був коротким, різко загнутим униз, з добре вираженою горбинкою.

- Історики сходяться на думці, що це єврей! — випереджаючи мої здогадки, випалив безбородий гід.

Дідок посміхався, переможно блимав на нас, а наша інтернаціональна ватага приголомшено мовчала, обмізковуючи почуте.

— Я нічого не маю проти євреїв, — нарешті обережно почав я, на ходу вигадуючи, як би то його краще сформувати думку й не переступити меж політкоректності. — Але… як же хлоп’яга Колумб, як же вікінги?!

— Цій масі дві тисячі років, і на ній — бородатий єврей, — безапеляційно вторував старий. — Тоді не було не те що Колумба, не було навіть Іспанії, а вікінги тільки вчились стругати свої галери.

— Не галери, а дракари, — поправив я.

— Та яка різниця?! Каменю дві тисячі років!

Я зробив кілька не зовсім політкоректних фото валуна з бородатим іудеєм, аби пізніше показувати усім в Україні, після чого ми пішли тинятися закутками змертвілого міста.

Коли Чей-старший віз нас назад в Оахаку, Кен блимнув на мене зі свого сидіння й запитав:

— Як тобі руїни?

Я задумався і пригадав невловний, але приголомшливий і величний дух над Теотіуаканом.

— Ти був у Теотіуакані? — перепитав я.

— Ні. Я лиш раз приїздив у Мехіко, і то на один день.

— Якби ти побував там, ти б відчув різницю.

Ми мчали вниз вузьким манівцем, хутко скочуючись з узгір’я в долину. Я трохи помовчав, а тоді повернувся до техасця і доказав:

— Монте Албан мертвий, Кене. Я не знаю, чому так, але він неживий…

* * *

По дорозі назад біля якогось присілка ми надибали стару й напіврозвалену барокову церкву іспанської епохи. Чей-старший пригальмував і дав нам півгодини полазити коло того витіюватого чуда колоніального зодчества та вдосталь наробити фото. Барилкуваті Кен та Рейчел відмовились і вирішили за краще лишитись у мінівені — потомилися після Монте Албану. Я з голландцями потюпав плавитись під спекою.

Божниця виглядала доволі пошарпаною. Чорні сліди вогню на колонах, грубі прим’ятини на абаках та глибокі рубці на покришених стінах могли б, певно, немало розповісти про історію цієї землі. Одначе ми з Пітером ніяк не могли втрапити всередину церкви: усі лази і входи стояли зачиненими або ж ховались за похмурими ґратами. Розділившись, ми почали обнишпорювати кожен вигин храмини, навіть на еркери пробували дряпатись, хоч безуспішно.

Аж ось звідкілясь з-за рогу донісся приглушений голос голландця:

— Агов, Маріє, Максе, її розкрили! Хутчій сюди, зазирнемо всередину!

Ми з Марією радо поскакали на заклик, але не встигли увійти, аж умент зрозуміли, чому церкву відкрили: зразу за нами шестеро мексиканців у простих селянських одежинах внесли на плечах відкриту труну.

— Йолопе, — крізь зуби процідив я до Пітера. — Її відкрили на похорон! Треба валити звідси.

— Звідки я знав? Я ж їх не бачив, — пошепки виправдовувався довгов’язий голландець.

Але валити не було куди, бо за труною товстим