Читати книгу - "Навіжені в Перу"

його шухлядами, молотив печатками і лупцював різним канцелярським начинням. Затим я розламав об його спину всі крісла, що стояли в кімнаті, а на завершення — позривав штори з усіх вікон і помочився в один із вазонів на підвіконні. Потому, задоволений собою, поправив краватку і з переможним виглядом залишив офіс.

Маруся чекала на вулиці коло дверей. Підскочила до мене і зазирнула в очі.

— Проблема вирішена, — коротко відповів я на її німе запитання, викидаючи в смітник ріденький пучок директорського волосся, що пристав до моїх рук.

— А гроші? — перепитала дівчина, не зрозумівши загадкових деркотливих ноток у моєму голосі і гарячкового глянцю в очах.

Я недбало від неї відмахнувся:

— Асигнування уже давним-давно «проїли», подруго…

Кучерявка похнюпилась. Помітивши кров на кісточках моїх пальців, вона все розкумекала. Я тим часом підбіг до бровки тротуару і намагався піймати таксі.

— Що далі? — кволим голосом промурмотала білявка з-за моєї спини.

Я поспішав, міркуючи про те, що наш колосальний борг перед шведським банком, наша нерозпродана земля в пустелі Наска, яка має всі шанси лишитися нашою довіку, — на даний момент лиш не варті уваги дрібниці. Головне нині — це…

— Треба попередити Тьомика, — насупившись, відказав я.

— Про що попередити? — пополотніла дівчина.

Я знову лиш невиразно змахнув рукою, мовляв, відчепись.

— Я з тобою! — крикнула вона.

— Ні! Тобі краще лишитися тут!

Відтак я заскочив у таксі, хряснув дверцятами і чимдуж полетів на автостанцію.

10

Прямуючи до Cruz del Sur, столичного вокзалу, звідки відправлялись регулярні автобусні рейси у напрямку містечка Наски, я кілька разів телефонував Артемові по мобільному, однак мій напарник не брав трубку. Через це всю дорогу, трясучись на останньому сидінні більш-менш комфортного автобусика компанії «Cetur», я задихався від чорної й неспокійної каламуті, яка розпирала легені і неприємно булькала в животі.

Через три з половиною години, прибувши в напівпорожній виселок, найближчий до будівельного майданчика, я найняв місцевого аборигена з мотоциклом і помчав на всіх парах у напрямку Деліріона.

Близився вечір. Невдовзі я наказав імпровізованому таксисту загальмувати в тому місці на ґрунтовці, звідки до площадки, де проходили земельні роботи, лишалося три з половиною кілометри. Дороги тут ще не проклали, і відстань треба було подолати пішки.

Несамовито хакаючи, хлипаючи і притримуючись рукою за серце, я гнав пустелею. Зненацька щось вельми незвичне у повітрі над плато привернуло мою увагу і примусило різко вповільнитись. Удалині, приблизно на півдорозі між майбутнім центром Деліріона та крутобоким плато на сході, застиг вертикальний стовп — чи то димок, чи то порохнява, здійнята невідомим транспортним засобом. Чисте, мов щойно помите лобове скло автомобіля, блідо-блакитне небо перекреслювала тонка цівка, котра, неначе хвіст комети, ширшала і роздавалась догори, поволі розчиняючись у височині.

Ще з тих часів, коли ми з напарником швендяли пустелею, піддивляючись краще місце для перших фундаментів, я постійно тягав із собою добротний морський бінокль. Відтак я приклав апарат до очей і обстежив загадкову хмару, що, наче смерч, спиналась над пустинею. Навівши різкість, я переконався, що то був не дим, а звичайнісінька пилюка: якийсь дивакуватий суб’єкт із шаленою швидкістю мчав пустелею, віддаляючись від Деліріона і наближаючись до гір.

В пустелі ніщо не випадково… У місці, де не буває опадів, де практично немає вітру та хмар, протягом століть нічого не відбувається й нічого не змінюється. Абсолютно нічого. Ви можете надряпати хрестик де-небудь на бурій поверхні бездушного плато, і будьте певні, ваша відмітка лишатиметься незмінною протягом століть. Пустеля Наска — це не те місце, де стовп куряви може виникнути сам по собі, без серйозної на те причини. Тож я насторожився і стишив ходу. Несподівано до моїх вух долинув нелюдський вереск. Крик доносився звідкись від табору: хтось горлав так, наче його розпеченим залізом по одному місцю гладили. Кілька разів відчайдушний репет раптово переривався і зачинався знову, поки зрештою не затих остаточно.

Ретельно обміркувавши ситуацію, я вирішив вжити додаткових заходів безпеки і підійти до Деліріона не з півдня, по головному тракту, а із заходу, скрадаючись поміж вапнякових пагорбів, що підступали до табірних бараків. Загадковий стовп куряви, а тепер ще ось цей моторошний крик — це вже занадто. Кажу ж, у пустелі ніщо не трапляється просто так — і надмірна осторога ніколи не буває зайвою.

Через п’ятнадцять хвилин я заліг поміж ріденьких кущиків на одному з пагорбків за будівельним майданчиком. Бівуак простягався переді мною, мов на долоні. Сонце світило в спину, а тому весь табір чудово проглядався. Прямо біля підніжжя пагорба стояли житлові бараки та вагончики бригадирів, далі височів склад з інструментами та обладнанням, а за складом починалась ґрунтова дорога, що вела до двадцяти шести глибоченних ям, котрі, немов великі замурзані роти, чорніли вдалині, позначаючи центр «міста майбутнього». Навіть з такої відстані було помітно, що ями пустували — на площадці ніхто не працював. «Схоже, почався новий страйк», — зміркував я.

Небавом я знову прикипів до бінокля. Перше, що впало в очі: в усіх без винятку автомобілів у таборі хтось попроколював шини. Більше того, на землі біля кожної машини розпливались темні вологі кола, і я здогадався, що цей хтось не полінувався і злив з бензобаків пальне… У пустелі ніщо не буває просто так…

А тоді я помітив, що на стіні недбало сколоченого бараку, в якому ночували копачі, висить Дженаро Модесто, перший помічник головного інженера. Бідолашка теліпається, підвішений за руки на одній з балок перекриття, та ще й зі спущеними штанами. З боків коло нього стоять двоє кремезних копачів з вигинистими лозиняками в руках і по черзі шмагають бідолашного бригадира по попі. Наче першокласника, чесне слово. Знеможений ганебним лупцюванням, перший помічник головного інженера навіть не кричав. Лиш зрідка, коли його обличчя ненароком розверталося в мій бік, я бачив, що по очах бідолашки котяться великі сльози. На той час, коли я зайняв свій спостережний пункт, багатостраждальна попа Дженаро Модесто набула непристойно бордового кольору.

Я відвів бінокль трохи вбік. Другий Тьомиків заступник, Мауріціо Хернен, стояв посеред майданчика, важко схиливши голову над сталевою діжкою з водою. Він був увесь мокрий. Хлопець щось говорив, ображено кривлячи губи (певно, лаявся), важко дихав і подеколи відпльовувався. Очевидно, то саме він так страшно верещав, висловлюючи рішучу незгоду з діями розлючених пролетарів, які (як я здогадався) пхали в діжку його стражденну бригадирську голівоньку.

Поки я оце розмірковував, до Мауріціо надбігли кілька робітників з підозрілими відрами та драними віниками в руках. Намочивши деркачі в цеберках, трударі взялися старанно шмарувати молодого бригадира