Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

непорушний і таємничий у вечірній мжичці, повний таємниці відкладених яєць, напіврозкритих бруньок і напіврозпущених квітів. У цих сутінках лисніли темні й голі дерева, так наче вони роздяглися, а земля, здавалося, гула від зелені.

На вирубі досі не було нікого. Майже всі курчата поховалися під квочками, тільки одне чи двоє сміливців, відокремившись, походжали по сухій землі під солом'яним дашком. Вони теж почувалися невпевнено.

Ну от! Його досі немає. Він навмисне не приходить. А може, щось сталося. Може, їй піти до його будинку й перевірити.

Та вона народилася для чекання. Своїм ключем відчинила хатинку. Все прибрано, зерно — в засіках, ковдри складені на полиці, в кутку — акуратна купка соломи, новий оберемок. На цвяху висить ліхтар. Стіл і стілець на тому місці, де вона лежала.

Вона сіла на ослін коло порога. Яке все навколо непорушне! Дрібний дощ заволік усе непомітно, мов плівка, та вітру не було. Жодного звуку нізвідки! Дерева стояли, як могутні істоти, тьмяні, неясні, мовчазні й живі. Яке все навколо живе!

Знову підступала ніч; доведеться йти. Він уникав її.

Та раптом він з'явився, широко крокуючи через галявину, темна шкіряна куртка, як у шофера, блищала від вологи. Він швидко глянув на хатину, ледь привітавшись, потім повернув убік і пішов до кліток. Там мовчки присів, усе уважно оглянув, потім уважно позамикав курей і курчат, щоб їм уночі було безпечно.

Нарешті підійшов до неї. Вона так і сиділа на ослоні. Він став перед нею під дашком.

— Отже, ви пре-ейшли, — сказав він місцевою говіркою.

— Так, — відповіла вона, дивлячись на нього. — Ви запізнюєтеся!

— Еге ж! — відповів він, дивлячись в бік, у ліс.

Вона повільно підвелася й відсунула ослін.

— Ви хочете зайти всередину? — запитала вона.

Він глянув на неї гострим поглядом.

— А що люди подумають, що ви ходите сюди щовечора? — запитав він.

— Чому? — Вона подивилася на нього розгублено. — Я ж сказала, що прийду. Ніхто не знає.

— Але скоро вони дізнаються, — відказав він. — І що тоді?

Вона не знала, що сказати.

— Звідки дізнаються? — запитала вона.

— Люди завжди про все дізнаються, — сказав він приречено.

Її губа ледь здригнулася.

— Ну, я нічого не могла вдіяти, — промимрила вона.

— Нє, — сказав він. — Ви могли, якби не приходили сюди… якби хтіли, — додав він тихше.

— Але ж я не хотіла, — пробурмотіла вона. Він знову подивився на ліс і промовчав.

— Але що, коли люди дізнаються? — знову запитав він. — Подумайте про це! Подумайте, як низько ви падаєте, з слугою вашого мужа.

Вона підвела очі на його відвернуте обличчя.

— Це значить, — пролепетала вона, — це значить, що ви мене не хочете?

— Подумайте! — сказав він. — Подумайте, що буде, коли люди дізнаються… коли сер Кліфорд… і всі будуть говорити…

— Ну, я зможу поїхати геть.

— Куди?

— Будь-куди! У мене є свої гроші. Мама заповіла мені двадцять тисяч фунтів під опіку, і я знаю, Кліфорд не може скористатися цими грішми. Я можу поїхати.

— Та, може статися, що ви не захочете нікуди їхати.

— Атож, захочу! Мені байдуже, що зі мною буде.

— А, це так здається! Але вам не байдуже! Вам не має бути байдуже, нікому не байдуже. Вам, ваша світлість, треба запам'ятати, що ви водитеся з лісником. Це не те, якби я був джентльменом. Так, вам не може бути байдуже. Не може.

— Ні, може. Що мені до мого титула! Я ненавиджу його, справді. Я відчуваю, як люди всякий раз глузують, вимовляючи його. Глузують, глузують! Навіть ви глузуєте, коли вимовляєте його.

— Я?

Вперше він подивився на неї прямо, в самі очі.

— Я не глузую над вами, — сказав він.

І в її очах він побачив, як його власні очі потемніли, зовсім потемніли, а зіниці розширилися.

— І вас не хвилює ризик? — запитав він хрипко. — Вам це не може бути байдуже. А то буде надто пізно!

В його голосі звучало дивне застереження й благання.

— Та мені нічого втрачати, — сказала вона з викликом. — Якби ви знали, яке воно моє життя, то знали б, що мені радісно його втратити. А ви боїтеся за себе?

— Авжеж! — сказав він коротко. — Так. Боюся. Боюся. Боюся всього.

— Чого всього?

Він дивно шарпнув головою назад, показуючи на зовнішній світ.

— Всього. Всіх! Багато чого.

Раптом він нахилився і поцілував її змучене обличчя.

— Нє, мені байдуже, — сказав він. — Ідемо, і чорт з ним — з усім. Та якщо ви будете шкодувати, що ви це зробили…

— Не стороніться від мене, — попросила вона.

Він доторкнувся пальцями до її щік і знову поцілував її.

— Тоді впустіть мене, — сказав він лагідно. — І скиньте свій макінтош.

Він повісив рушницю, вислизнув з мокрої шкіряної куртки і дістав ковдри.

— Я приніс ще одну ковдру, — сказав ній, — щоб накритися, якщо ми захочемо.

— Я не можу залишатися надовго, — сказала вона. — О пів на восьму обід.

Він швидко глянув на неї, потім на годинник.

— Добре, — сказав він.

Він замкнув двері і запалив у ліхтарі маленьке світло.

— Колись у нас буде більше часу, — сказав він.

Він акуратно розстелив ковдри, одну скрутив під голову. Тоді на мить сів на табуретку й притягнув її до себе, міцно притиснув, а вільна рука пішла по її тілу. Вона відчула, як він затамував подих, знайшовши шукане. Під тонкою нижньою спідницею вона була гола.

— Ох! Як тебе приємно відчувати! — сказав він, а його палець гладив ніжну, теплу, невидиму шкіру її талії й стегон. Він нахилився й провів щокою по її животу й по стегнах знову й знову. І знову трохи здивувався своєму екстазу. Він не розумів тієї краси, яку в ній знаходив, майже екстазу краси, від дотиків до її живого таємничого тіла. Адже тільки пристрасть розуміє її. Але коли пристрасть мертва чи відсутня, тоді чудова пульсація краси здається незрозумілою, навіть трохи нікчемною; тепла, жива краса дотику набагато ближча за красу бачену. Вона відчула, як його щока ковзала по її стегнах, по животу, клубах, відчула лоскіт його шорстких вусів і м'якого густого волосся, і її коліна затремтіли. Глибоко в собі вона відчула нове хвилювання, появу нової голизни. І майже злякалася. Вона майже не хотіла, щоб він її так гладив. Він наче оповивав її. Однак вона чекала, чекала.

І коли він занурився в неї з напруженим полегшенням і завершенням, яке несло йому цілковитий спокій, вона все ще чекала. Вона почувалася трохи відсторонено. І знала, що частково це її вина. Колись вона хотіла цієї відокремленості. А тепер, мабуть, була приречена на неї. Вона