Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

виявивши серед руїн нікого, крім мертвого чоловіка в самих тільки підштаниках; його відірвана снарядом рука стискала ґвинтівку з порожньою обоймою. У нього було густе й довге, як у жінки, волосся, підколоте гребенем на потилиці, на шиї висіла ладанка з золотою рибкою. Перевернувши забитого носаком чобота, щоб глянути на обличчя, капітан закляк, вражений. «Що за чортівня!» Підійшли інші офіцери.

Подивіться-но, де він об'явився, — сказав їм капітан. — Таж це Ґреґоріо Стівенсон.

На світанку, за вироком військово-польового суду, Аркадіо було розстріляно біля цвинтарного муру. За останні дві години життя він так і не спромігся збагнути, чому зник страх, що мучив його з самого малечку. Цілком спокійно, але зовсім не тому, що хотів показати свою нещодавно виявлену мужність, слухав він нескінченні пункти звинувачення. Думав про Урсулу, яка о цій годині, мабуть, п'є каву під каштаном з Хосе Аркадіо Буендіа. Думав про свою восьмимісячну дочку, якій ще не встигли дати ім'я, і про ту дитину, що мала народитися в червні. Думав про Санта Софію де ла П'єдад, згадав, що звечора, коли він ішов воювати, вона присолювала оленину для суботнього обіду, згадав і затужив за темним потоком волосся, що спадало їй на плечі, за віями, такими довгими та іустими, аж вони видавалися штучними. Він думав про своїх близьких без сентиментальності, суворо підбивав підсумки свого життя, починаючи розуміти, що найдужче любив тих, кого найбільше ненавидів. Голова військово-польового суду почав свою заключну промову, а Аркадіо так і не спостеріг того, що вже минуло дві години. «Навіть якби перелічені звинувачення й не були потверджені такими численними доказами, — вів далі голова, — то безвідповідальної й злочинної зарозумілості звинуваченого, який послав своїх підлеглих на марну загибель, було б досить для ухвалення йому смертного вироку». В оцій розгромленій школі, де він уперше відчув упевненість у собі, даровану владою, за кілька метрів від кімнати, де він пізнав непевність, породжувану коханням, формальності, що супроводять смерть, видались Аркадіо безглуздими. Власне, для нього важила не смерть, а життя, тим-то, коли було зачитано вирок, він відчув не страх, а тугу. Не мовив жодного слова, доки його не спитали про останнє бажання.

— Перекажіть моїй дружині, — відповів він гучним голосом, — нехай назве дочку Урсулою, — і, помовчавши, потвердив: — Так, Урсулою, як звуть бабусю. Скажіть їй також, що коли дитина, яку вона носить під серцем, буде хлопчиком, то хай йому дадуть ім'я Хосе Аркадіо, але на честь не дядька, а діда.

Перше ніж Аркадіо відвели до стіни, падре Никанор спробував висповідати його. «Мені нема в чому каятися», — відказав Аркадіо, випив чашку чорної кави й віддав себе в руки солдатів. Капітана, який командував каральним загоном, аж ніяк не випадково прозвали Роке М'ясник: це був фахівець масових страт. Прямуючи до цвинтаря під упертою мжичкою, Аркадіо побачив, що на обрії вже займається осяйний ранок середи. Слідом за нічним туманом розвіялась і його туга, поступившися місцем безмежній цікавості. Йому було сказано стати спиною до стіни, і тільки тоді він помітив Ребеку — з мокрою головою, зодягнена в сукню з якоїсь тканини в рожеві квіточки, вона розчиняла навстіж вікна будинку. Аркадіо зосередив усю свою силу волі, щоб привернути її увагу. Ребека й справді раптом зиркнула на стіну й заклякла з жаху, відтак, ледве пересиливши себе, махнула Аркадіо на прощання рукою. Аркадіо відповів їй таким самим порухом. Цієї миті в нього націлилися задимлені цівки ґвинтівок, і він почув слово за словом проспівані енцикліки Мелькіадеса, і почув кроки незайманої Санта Софії де ла П'єдад, заблуканої в класній кімнаті, і ще відчув, як його ніс прибирає тієї крижаної твердості, що вразила його, коли він дивився на обличчя мертвої Ремедіос. «А хай йому грець, — іще встиг подумати він, — таж я забувся сказати: коли народиться дівчинка — нехай назвуть її Ремедіос». І тоді, одним нищівним ударом, його знову охопив увесь той страх, який так мучив його протягом усього життя. Капітан скомандував «вогонь». Аркадіо ледве встиг випнути груди й піднести голову, не розуміючи, звідки тече гаряча рідина, обпікаючи йому литки.

— Наволоч! — вигукнув він. — Хай живе партія лібералів!

У травні війна скінчилася. За два тижні перед тим, як уряд офіційно повідомив про це пишномовною відозвою, обіцяючи безжально покарати заводіїв бунту, полковник Ауреліано Буендіа, що, перевдягнувшись індіанцем-знахарем, уже був майже дістався до західного кордону, потрапив у полон. З двадцяти одного чоловіка, яких він узяв із собою на війну, чотирнадцять загинули в боях, шестеро лежали поранені, і тільки один був поряд з ним у хвилину остаточної поразки — полковник Герінельдо Маркес. Звістку про захоплення в полон Ауреліано Буендіа було оголошено в Макондо надзвичайним декретом. «Він живий, — повідомила Урсула свого чоловіка. — Тож помолімося, щоб вороги виявили до нього милосердя», Три дні вона оплакувала сина, а на четвертий пополудні, збиваючи на кухні вершки з цукром, виразно зачула десь поряд його голос. «Це Ауреліано, — закричала вона й побігла до каштана, щоб сказати цю новину чоловікові. — Не знаю, яким дивом він урятувався, але він живий, і ми незабаром побачимо його». Урсула твердо вважала, що так воно й буде. Вона загадала вимити в будинку підлогу й переставити меблі. А через тиждень, взявшись невідь-звідки, не підтверджена декретом, пройшла чутка, яка драматично потвердила Урсулине пророцтво. Полковника Ауреліано Буендіа засуджено до смертної кари, і вирок буде виконано в Макондо для науки його жителям. У понеділок, десь о пів на одинадцяту ранку, Амаранта одягала Ауреліано Хосе, аж ураз до неї долинув далекий безладний шум і звуки сурми, а через секунду до кімнати вскочила Урсула, гукнувши: «Ведуть!» Солдати ударами прикладів розчищали собі шлях у незліченному натовпі. Проштовхуючись крізь щільну масу людей, Урсула й Амаранта дісталися до сусідньої вулиці і там побачили його. Він був схожий на жебрака. Босий, обшарпаний, волосся й борода розкошлані. Йшов, не відчуваючи ногами розпеченого пилу, руки були зв'язані за спиною мотузкою, що її кінець тримав у руці вершник-офіцер. Обік Ауреліано вели полковника Герінельдо Маркеса, також брудного та обдертого. Але вони не були сумні. Здавалося, ніби вони схвильовані поводженням натовпу, що осипав солдатів усілякими образами.

Синку мій! — пролунав серед загального гамору зойк Урсули; вона вдарила солдата, що намагався затримати її. Офіцерів кінь став дибки. Полковник Ауреліано Буендіа здригнувся, спинився й, ухилившись від материних рук, твердо подивився їй в очі.

Ідіть додому, мамо, —