Читати книгу - "Крижана принцеса"

три. Ой, перепрошую, тисяча чотириста сорок два: я випадково розбила одного вчора. Одного з найкращих, — жалісливо промовила пані Петрен.

Проте вона швидко заспокоїлася й знову засяяла усмішкою. Пані Петрен навдивовижу сильно схопила Патрика за рукав піджака й потягнула на кухню, де, на диво, не було жодного юльтомтена. Патрик стримано поправив піджак і подумав, що вона вчепилася б й у вухо, якби могла дістати так високо.

— Ми сядемо тут. До мене нечасто заходять хлопці. А тут, на кухні, їм узагалі заборонено з’являтися.

Після того, як пані Петрен різко відхилила всі його пропозиції допомогти, Патрик сів на твердий кухонний табурет. Він уже змирився з думкою, що вкотре за день питиме якусь жалюгідну й несмачну варену каву. Однак за мить приголомшено роззявив рота, побачивши перед очима велику найсучаснішу блискучу кавоварку, що тішила око на кухонному столі.

— Що він буде пити? Капучино чи лате? Або ж подвійне еспресо — здається, саме воно йому потрібне.

Патрик ледь змусив себе кивнути, і пані Петрен, очевидно, насолоджувалася його здивуванням.

— Що він очікував? Стареньку ручну кавоварку 1943 року? Ні, не варто гадати, що така стара відьма, як я, не вміє насолоджуватися всіма перевагами життя. Цю кавоварку мені подарував син на Різдво кілька років тому, і вона мені дуже сподобалася, маю сказати. Інколи навіть старенькі з району стають у чергу, аби завітати до мене в гості й скуштувати смачну каву.

Вона ласкаво поплескала по машині, яка зараз на повній потужності виготовляла каву й додавала молоко, збиваючи його в піну.

Поки готувалася кава, на столі перед Патриком матеріалізувалася фантастична випічка. І не яка-небудь фінська паличка або калсбадські кренделики, а великі булочки з корицею, пишні мафіни, шоколадні тістечка з глазур’ю та повітряні меренги. Поки пані Петрен розкладала смаколики, Патрик дивився на все це широко розплющеними очима, і його рот наповнювався слиною так, що вона ледь не почала текти. Пані Петрен усміхнулася, коли побачила вираз його обличчя. Вона подала гарячу запашну свіжозварену каву й сіла навпроти Патрика на одному з дерев’яних стільчиків.

— Я розумію, що він хоче поговорити зі мною про ту дівчину з будинку навпроти. Я вже розмовляла з його комісаром і повідомила ту невеличку інформацію, яку знала.

Патрик відірвався від липкого тістечка, яке він щойно почав їсти, і йому довелося вичистити язиком передні зуби перед тим, як розтулити рота.

— Так, можливо, пані Петрен буде така люб’язна й розкаже про те, що вона бачила? Чи не заперечуватиме вона, до речі, якщо я увімкну диктофон?

Він натиснув на клавішу запису, а поки чекав її відповіді, скористався слушною нагодою взяти велике тістечко.

— Так, звичайно, можеш вмикати. Це була п’ятниця, двадцять п’яте січня, о пів на сьому. Ти ліпше запитуй. А то мені так важкувато.

— Як ти так точно пам’ятаєш дату й час? Уже минуло два тижні з того дня.

Патрик узяв іще одне тістечко.

— Так, того дня в мене був день народження, і до мене в гості завітав син зі своєю сім’єю. Вони їли торт і вітали мене подарунками. Потім вони пішли, якраз перед новинами о пів на сьому на ТБ-4, і саме тоді я почула якісь дивні звуки. Я підійшла до вікна, з якого видно будинок тієї дівчини, і там побачила його.

— Андерса?

— Так, художника Андерса. Він був п’яний як квач, стояв он там, несамовито кричав і стукав у двері. Зрештою вона впустила його, а потім усе затихло. Але я не знаю, чи він перестав кричати. Зі своєї квартири я нічого не чула.

Пані Петрен зауважила, що в Патрика в тарілці порожньо, і принесла ще одну тацю булочок із корицею. Його годі було вмовляти: відразу ж узяв одну булочку, що лежала зверху.

— І пані Петрен абсолютно впевнена, що то був Андерс Нільссон? Жодних сумнівів щодо цього?

— Ох, його я дуже добре знаю. Він заходив сюди з потребою й без, і якщо його не було видно тут, то він пив зі своїми товаришами там, на майдані. Але я насправді не розумію, що він мав спільного з Александрою Війкнер. Ця дівчина точно йому не пара. І гарна, і вихована. Коли вона була маленькою, часто забігала до мене на сік та булочки. Ось на цьому дивані вона зазвичай і сиділа, часто разом із дочкою Туре. Як же її звати…

— Еріка, — сказав із набитим ротом Патрик і відчув, що його серце ось-ось вискочить із грудей.

— Так, це була Еріка. Мила дівчинка, але в Александрі було щось особливе. Вона завжди була такою радісною. Але потім щось трапилося… Вона перестала зазирати й майже ніколи не віталася. Декількома місяцями пізніше вони переїхали до Ґетеборґа, і я її не бачила до того часу, як вона почала приїжджати сюди щовихідних кілька років тому.

— Карлґрени за ці роки сюди жодного разу не приїжджали?

— Так, їх тут не було ніколи. Але вони стежили за тим, щоб у будинку був лад. Час від часу приходили майстри й столяр. Вера Нільссон також навідувалася двічі на місяць і прибирала в будинку.

— І пані Петрен не має й гадки, що трапилося перед тим, як Карлґрени переїхали до Ґетеборґа? Що так змінило Алекс? Можливо, якась родинна сварка чи щось таке?

— Звісно, пліткували про це, — без пліток ніколи не обходилося, — але жодної версії, у яку я могла б повірити. Навіть якщо багато людей у Ф’єлльбацці стверджують, що вони знають про інших усе, він має зрозуміти, що ніхто ніколи не може дізнатися, що відбувається за стінами. Тому я й не хочу пліткувати. Воно того не варте. Бери ще тістечко! Чому ще досі не скуштував мої меренги?

Патрик прикинув, що в нього залишилося ще трохи місця, яке можна було заповнити меренгами.

— Чи бачила пані Петрен щось іще? Наприклад, коли Андерс Нільссон вийшов?

— Ні, того вечора я більше не бачила його. Але він заходив до будинку ще кілька разів наступного тижня після тієї події. Маю сказати, дивно все це. Кажуть, вона тоді вже була мертвою? Що в біса він міг там робити?

Це було якраз те, над чим Патрик роздумував. Пані Петрен очікувально подивилася на нього.

— Ну, як йому мої смаколики?

— Це найсмачніші тістечка, які я коли-небудь куштував, пані Петрен. Як вам вдалося напекти кілька таць