Читати книгу - "Крижана принцеса"

так швидко? Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як я постукав у двері. Імовірно, пані Петрен поралася зі швидкістю блискавки.

Вона засяяла усмішкою й гордовито відкинула голову.

— Тридцять років у нас із чоловіком тут, у Ф’єлльбацці, була власна пекарня. Тож, сподіваюся, бодай чогось я навчилася за ці роки. Старих звичок важко позбутися, тому я досі прокидаюся о п’ятій ранку щодня й печу тістечка. Те, що не з’їли мої гості, дістається пташкам. До того ж я дуже люблю випробовувати нові рецепти. Зараз повно різних рецептів випічки, які набагато кращі за сухе фінське паліччя, яке ми випікали раніше. Рецепти я шукаю в кулінарних газетах, а потім переробляю їх так, як мені подобається.

Вона показала на величезну в’язку газет, які лежали на підлозі поблизу кухонного диванчика — багаторічні випуски «Їжі від Амелії» і декілька газет «Усе про їжу» за багато років. За ціною декількох випусків Патрик міг припустити, що кондитерська приносила пані Петрен чималий заробіток. Він несподівано запитав:

— Чи не знає пані Петрен про якийсь зв’язок між родиною Карлґренів і родиною Лоренсів, окрім того, що Карл-Ерік працював на них? Наприклад, може, родини спілкувалися між собою?

— Хай йому грець! Лоренси спілкувалися з Карлґренами? Ні, друже, швидше на долоні волосся виросте, аніж це станеться! Вони не спілкувалися й належали до різних соціальних класів. Я чула, що Неллі Лоренс прийшла на поминки до Карлґренів — нечувана сенсація!

— А син? Той, що зник. Він також ніяк не пов’язаний із Карлґренами? Що скаже пані?

— Гадаю, ні. Невдячний хлопчисько. Завжди намагався поцупити тістечка в пекарні. Але мій чоловік добряче його провчив, коли застукав. Той мав науку на все життя. Потім, звісно ж, до нас прибігла Неллі й несамовито горлопанила! Вона навіть погрожувала викликати поліцію й написати заяву на мого чоловіка. Ну, він швидко її приструнив, коли пояснив, що є свідки, які бачили крадіжку.

— Але жодного зв’язку з Карлґренами пані не знає?

Вона похитала головою.

— Ні, але я маю одну думку. До смерті Алекс зникнення Нільса було найдраматичнішим, що сталося тут, і ніколи не знаєш… Частенько трапляються цікаві збіги.

— Що ж, гадаю, що я не маю більше запитань, тож настав час подякувати за смаколики! Неймовірно смачна випічка, маю сказати. Тепер два дні я їстиму самі салати, — сказав Патрик і поплескав себе по животі.

— Ох, йому не треба їсти той кролячий корм. Він же ще досі хлопець, який росте.

Патрик вирішив мовчки погодитися й не вказувати, що у його тридцять п’ять років може рости хіба що живіт. Він підвівся з кухонного диванчика, але змушений був негайно ж сісти знову. Здавалося, наче в нього в животі тонна бетону, і Патрикові на мить стало зле. Він шкодував, що запхав у себе всі ці тістечка.

Патрик спробував заплющити очі, коли йшов вітальнею, однак усі тисяча чотириста сорок два юльтомтени дивилися на нього.

Виходили з кухні вони так само повільно, як і заходили до неї, і Патрикові доводилося докладати чимало зусиль, аби не випереджати пані Петрен, яка перевальцем простувала до вхідних дверей. Хоча вона була старенькою, але з характером. Крім того, її свідчення дуже надійні, і лише питання часу, коли вони зможуть віднайти ще кілька доказів і довести вину Андерса Нільссона. Досі вони мали лише непрямі докази, однак здавалося, наче справу вбивства Александри Війкнер було розкрито. Щоправда, Патрик почувався не надто спокійно. Окрім того, що він переїв, у нього було ще якесь незрозуміле відчуття, що пробуджувало сумніви в тому, що просте рішення завжди є правильним.

Патрик нарешті вийшов на вулицю, і йому покращало. Коли він знову подякував пані Петрен за смачні тістечка й збирався вже йти, вона щось втиснула йому в руку, а потім зачинила двері. Патрик зацікавлено подивився на річ, яку тримав у руках, — пакет «ІКЕА», у якому лежало повно тістечок і маленький юльтомтен. Патрик схопився за живіт і застогнав.

— Ну, Андерсе, здається, у тебе серйозні проблеми.

— Еге ж.

— «Еге ж». Це все, що ти хочеш сказати? Ти в лайні, якщо ще не второпав! Утямив?

— Я нічого не зробив.

— Маячня! Сидиш тут і городиш якісь нісенітниці прямо в очі! Я знаю, що ти її вбив, тож ти можеш зізнатися й не гайнувати мого часу. Так ти заощадиш і свій час. Тямиш, про що я?

Мельберґ і Андерс сиділи в єдиній кімнаті для допитів поліцейської дільниці в Танумсгеде. На відміну від американських серіалів про поліцейських, там не було скляної стіни, через яку колеги могли спостерігати за процесом допиту. Те, що дуже втішало Мельберґа. Це абсолютне порушення правил — проводити допит одному, але, чорт забирай, він тут встановлює свої правила. Нащо перейматися тим, щоб дотримуватися тих дурних загальних правил, придуманих кимось? Андерс не наполягав на тому, щоб запросити адвоката, тож чому Мельберґ має дбати про це?

Кімната була маленькою, з холодними стінами й майже без меблів. Єдине, що стояло в ній, — стіл та два стільці, на яких зараз сиділи Андерс Нільссон і Бертіль Мельберґ. Андерс зневажливо напівлежав на стільці, зімкнувши пальці на колінах і витягнувши свої довгі ноги. Натомість Мельберґ, прихилившись на стіл, стояв так близько до Андерса, що той відчував запах його свіжого м’ятного одеколону. Так близько, що маленькі бризки слини долітали до обличчя Андерса, коли Мельберґа охоплювала злість. Андерса навіть не мучила думка витерти їх, і він непорушно вдавав, наче комісар — лише надокучлива муха, така незначна, що не варта була навіть найменшого помаху рукою, аби її зігнати.

— Ми обидва знаємо, що саме ти вбив Александру Війкнер. Змусив її випити снодійне, поклав у ванну й перерізав їй зап’ястки, аби потім спокійно дивитися, як вона стікає кров’ю. Тож чи не можемо ми владнати все найкращим для нас обох чином? Ти зізнаєшся, а я записую.

Мельберґ почувався дуже задоволеним, дійшовши до найулюбленішого моменту допиту, сів поруч на стільці й обхопив руками свій великий живіт. Він чекав. Жодної реакції Андерса. Він хитав головою, і його волосся впало на обличчя. Рухи Мельберґа виказували, що байдужість — не те, чого він очікував від своєї гри. Після ще кількахвилинної тиші терпець урвався, і він гримнув кулаком по столу, намагаючись пробудити Андерса з напівзабуття. Жодної реакції.

— Дідько, жалюгідний п’янице! Гадаєш, що виберешся з цього лайна, якщо просто сидітимеш і мовчатимеш? Тоді ти