Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

тоді не при своєму розумі були, — буркнув Свен. — Якби ж то знайшлася робота!

Сакаріас нахилився до нього.

— Як ви сказали? Не при своєму розумі? Ось що вам скажу: послухайте досвідченого чоловіка. Для мене це справа чести — не шукати ярма. Я прожив, вижив і був вільний!

— Ви жили в зовсім інший час.

Сакаріас хотів був стати на місці й зробити один із своїх знаменитих жестів, але передумав, бо Свен і далі йшов, не дивлячись на супутника. Якийсь час обидва мовчали. Над рівниною повіяло холодом. Мимо прогуркотіла вантажівка, й молодик підняв руку, але тут же подумав, що не варто, бо ж яка різниця, швидко чи повільно доберешся туди, куди треба. Та хоч куди. Зрештою, шоферові до них було байдуже. «Робота, робота, робота» — стугоніло Свенові у вухах.

— Розумієте, — сказав Сакаріас, — треба цінувати свою свободу. Треба шанувати свою особистість. Якщо вона, звісно, є. У цій країні я одна з особистостей.

— Чую, — мляво відповів Свен.

Не мав бажання зачіпатися зі старим.

Ну а той, сприйнявши млявий тон як ознаку ввічливости, став ще відвертіший. Узяв юнака попід руку, немовби хотів втримати його у своєму світі, а коли заговорив, голос був м’який, вкрадливий, вимагав симпатії.

— Знайте, я — доля.

Свен змовчав, у його вухах стугоніло те саме слово: робота, робота, робота.

— Я — доля, повторив Сакаріас. — Колись я був молодий, як оце ви, і була дівчина… Я її не здобув…

— Ага, — сказав юнак, — це, значить, правдива оповідка з життя?

Сакаріас повернув до нього пелехату борідку.

— Так, правдива оповідь із життя! У цьому можете не сумніватися. Вона була багата, а я бідний.

Свен знизав плечима.

— Угу, про таке вже доводилося читати. Ви її не здобули й надумали повіситися, але не повісились, а тоді…

Однак старий вів далі:

— А тоді я пішов у світи. Було мені тоді вісімнадцять. Я поклявся, що стану вільним птахом, мандрівником і якось прийду до неї додому…

— Сядете там на сходах. Звичайно ж, це буде на Святвечір, ви помрете, дівка поплаче трішки, і ви матимете гарний, чудовий похорон.

Свен бридливо скривився.

Сакаріас схилив голову. Тепер він справді посмутнів.

— Саме так, — відказав він. — А звідки ви знаєте, що саме так і було? Та ви ж дуже хороший хлопець. Я цілком певен, що й у вас була своя історія.

Юнак спинився й, шарпнувши, вивільнив руку. Знову розізлився.

— Припиніть цю дурнувату балачку. Гадаєте, що коли хтось волочиться, то це задля втіхи, га? Чи через якусь дівулю? Тільки не я! Сказав уже вам, що шукаю роботу. Розумієте, га? Будь-яку роботу!

— Ну ось, маєш тобі!

Сакаріас налаштувався до великого жесту. Хотів простягти руки до небес, показати вись і чистоту, позначити вічні путі планет і наголосити на нікчемності земного життя порівняно з такою величчю. Але, раптом відчувши, якою безнадійною буде ця спроба саме тепер, опустив руки.

— Скільки вам років, юний друже?

— Дев’ятнадцять.

— А відколи ви ось так мандруєте?

— Уже два роки.

Свен рушив, Сакаріас за ним. Якщо вже надибав товариство в дорозі, треба його триматись.

— А що ви перед тим робили? — поцікавився він.

— Нічого.

— Нічого?

— Я ніколи не мав справжньої роботи. Був хлопчиком на побігеньках, та облишив це діло.

Славетний волоцюга Сакаріас Ґабрієльссон змовк і задумався. Удвох ішли далі в цій тиші. Старший виглядав показним в ошатному пальті, у цупкому капелюсі, тримався прямо, йшов пружною ходою. Молодший зсутулився, ішов нерівно й хитко. Насунув кепку на лоба, глибоко увіпхав руки в кишені — так глибоко, що, здавалося, ніколи їх не вийме.

Молодь за часів війни

Сьогодні поховали мандрівного торговця Анберга. Принесли багато квітів, виголосили кілька промов, зворушені Улле і я крадькома зиркали один на одного, і ось труна опустилася в яму. Ось і по Анбергу. До відходу мого поїзда ще дві години, тож бакалійник Улле запрошує мене піти до нього й там трохи випити та перекусити.

— Власне, я мав би бути в крамниці, але раз уже ти так здалека сюди приїхав, — пояснює він, — то, як гадаю, можу трохи перепочити. Дора сама впорається з покупцями, хоч, певна річ, сутужно їй доведеться. Субота, знаєш.

Я згідливо киваю: аякже, субота. З хуторів приїжджають селяни, тоді є що робити. Проста справа, нема про що й говорити. Я б радо пройшовся пішки, і Улле, що хотів був підвезти мене, відпускає авто.

— Наступного року, — каже він, — думаю купити авто.

Я прислухаюся до його мови. Чи то наступного року він думатиме, чи вже цього… Штучнувато звучить. Зате сам Улле не штучнуватий. Який є, такий є. Ми йдемо пліч-о-пліч містом. Які є, такі є.

— У тебе велика крамниця, Улле?

— Та ніби. — Він трохи забарився з відповіддю, не хоче показати себе хвальком. — Так, якось воно помалу йде. Невдовзі, до дня святого Миколая, маємо найняти крамарчука. Два в нас уже є та ще ми з Дорою. Сутужно.

Ось це останнє слово часто трапляється в мові мого приятеля, хоч про що там він говорить. Ідучи, пригадую, що Улле вжив його, промовляючи біля могили: життя Юліуса Анберга було сутужне.

— Не вийшло з нього великого злочинця, — кажу я.

— Нє, —