Читати книгу - "Над річкою П'єдрою, там я сиділа та й плакала (2020)"

було щедро дане мені впродовж одного тижня — і забране протягом однієї хвилини, що я й слова вимовити не встигла.

Тіло моє почало тремтіти від холоду, та мені було байдуже. У якусь мить воно це припинить, адже витратить геть усю свою енергію на спроби зігріти мене, і вже далі не зможе зробити нічого. І тоді тіло повернеться до звичного спокою, і смерть прийме мене в свої обійми.

Я тремтіла отак більше години. І спокій прийшов. Перш ніж зімкнути повіки, я почала вчувати мамин голос. Вона оповідала мені історію, яку розказувала, коли я була ще дитиною, й навіть не підозрювала тоді, що ця історія — про мене.

«Один парубок і одна дівчина шалено закохалися одне в одного, — на межі сну й марення звучав мамусин голос. — І вирішили вони стати нареченими. А наречені завжди щось дарують одне одному.

Та хлопець був бідним; єдине, що він мав, — то годинник, успадкований від дідуся. Думаючи про прекрасне волосся своєї коханої, він вирішив продати годинник, щоб купити для неї красиву срібну защіпку.

І дівчина так само не мала грошей на подарунок до заручин. Тоді вона пішла у крамницю найбагатшого торговця містечка й продала йому своє волосся. А на ті гроші купила золотий ланцюжок для годинника свого коханого.

І ось вони зустрічаються в день свята заручин, і вона дарує йому ланцюжок для годинника, що вже проданий, а він їй — защіпку для волосся, котрого вже немає».

 прокинулася від того, що мене тряс якийсь чоловік.

— Випий! — казав він. — Випий скоріше!

Я не розуміла, що відбувається, й не мала сил опиратися. Він розтулив мені губи й змусив випити якусь рідину, що опалила мене зсередини. Я побачила, що він у самій сорочці, а на мені — його куртка.

— Пий іще! — наполягав він.

Я так і не розуміла, що ж воно коїться, та все одно послухалась. А потім знову склепила повіки.

друге я опритомніла в монастирі; поруч якась жінка пильно дивилася на мене.

— Ви мало не померли, — промовила вона. — Якби не монастирський сторож, вас би вже не було на світі.

Заточуючись, я підвелася, не тямлячи гаразд, що роблю. Частково пригадалися події минулого дня, і мені захотілось, аби сторож ніколи там і не проходив.

Але тепер нагода померти вже минула. Мені доведеться жити далі.

Жінка відвела мене на кухню й дала кави, печива та хліба з олією. Вона ні про що не питала, а я теж нічого не пояснювала. Коли я скінчила їсти, вона віддала мені мою сумку.

— Ану, глянь, чи там усе на місці, — мовила вона. — Та певно ж. У мене з собою майже нічого немає. — У тебе є твоє життя, дівчинко моя. Довге життя. Стався дбайливіше до нього.

— Тут неподалік місто, а в ньому є одна церква, — сказала я, стримуючи сльози. — Учора, перед тим, як прийти сюди, я увійшла до цієї церкви з...

Я не знала, як би то пояснити.

— ...з одним другом дитинства. Мені вже набридло ходити по церквах, але тієї миті били дзвони, й він сказав, що це знак і що нам треба зайти.

Жінка долила в мою чашку, взяла трохи кави й собі і сіла слухати мою розповідь.

— Ми увійшли до церкви, — вела я далі. — Не було нікого, панувала темрява. Я намагалась угледіти хоч який-небудь знак, та єдине, що бачила, були ті самі олтарі й ті самі святі. І раптом ми почули якийсь рух нагорі, де розташований орган. Це були кілька хлопчаків з гітарами, які тут-таки почали їх настроювати. Ми вирішили сісти й трохи послухати музику, перш ніж рушити в дорогу. Незабаром до церкви зайшов якийсь чоловік і сів поряд з нами. Він був веселий і гукав, аби ті заграли пасодобль[27].

— Це ж музика для бою биків! — обурилась жінка. — Сподіваюся, вони цього не зробили.

— Не зробили. Натомість засміялися і почали грати музику фламенко. Ми з моїм другом дитинства почувалися так, ніби небеса наблизилися до нас; церква, затишна стума, звук гітар і радість того чоловіка — усе це було якимось чудом.

Потроху церква почала наповнюватися людьми. Хлопці й далі грали фламенко, хто входив — усміхався й заражався радістю музик.

Мій друг запитав, чи не хочу я побути на месі, що от-от мала розпочатися. Я відказала, що ні; перед нами лежала ще довга дорога. І ми вирішили піти, попередньо подякувавши Богові за цю — ще одну! — прекрасну мить у нашому житті.

Підійшовши до дверей, ми побачили, що багато людей, справді багато — чи не всі мешканці того містечка — прямували до церкви. Я подумала, що це, певно, останній в Іспанії повністю католицький населений пункт. Можливо, саме через те, що меси проходили дуже жваво. Вони несли домовину. Хтось помер, і то мала бути заупокійна меса. Щойно похоронна процесія наблизилася до дверей церкви, музики припинили мелодії фламенко й заграли реквієм.

— Господи Боже, змилосердися над його душею, — проказала жінка, осінивши себе хрестом.

— Змилосердися над його душею, Господи, — промовила і я, теж перехрестившись. — Тож зайти до тої церкви й було знаком для нас. Знаком скорботи, який завжди чекає наприкінці кожної історії.

Жінка подивилася на мене, нічого не сказавши. А тоді вийшла й за хвилю повернулась із кількома аркушами паперу та ручкою.

— Ходімо надвір, — мовила вона.

Ми вийшли. Світало.

— Дихай глибше,