Читати книгу - "Етюд із метеликом"

буріння, — здогадався Дмитро. — Невже все так погано? Але ж це анонімка. Ніхто її не підтвердить. І надворі все-таки не три­дцять дев’ятий рік».

Анонімку справді не було кому підтвердити. Але й спростовувати ніхто не взявся. Навпаки, троє колег, які ще вчора запрошували в гості, тепер у дусі енкаведистської трійки стали засуджувати його дивну поведінку. Один, виявляється, запам’ятав, як він купив у «Букіністі» дві книжки Олеся Бердника. «Ну то що, що це фантастика, яка не містить антирадянщини? Але ж автор сидить, а всі його книжки наказано вилучити з бібліотек!» Другий бачив, як він заходив колись на заняття літстудії. «Ні, я сам там не був і не чув, про що вони говорили. Але ж керівника студії невдовзі після того засудили». Третьому здалося дивним, що він дозволив студентам дискутувати про роман Олеся Гончара «Собор». «Навіщо це, якщо книжка сумнівна, розкритикована згори?»

Збори постановили: викладача української літератури Дмитра Латника з роботи звільнити, з інститутської «малосімейки» виселити.

— Щось мені підказує, що наш анонім на цьому не зупиниться, — зітхнув декан, коли Дмитро, приголомшений тим, що сталося, зайшов до нього. — Натякали мені тут, що дуже рукастий той анонім. Я б тобі, Дмитре, от що порадив… Не як декан, а по-батьківськи. Є в мене в одній школі на Поліссі знайомий директор. Чоловік що треба, дехто з наших професорів і нігтя його не варт. Так склалося, що застряг він у тій глухомані. Школярів у нього чимало, бо в селі не лінуються народжувати, а вчителів — мало. Перебув би ти там якийсь час, а там, дивись, і перетреться все, забудеться. Повернешся — захистиш дисертацію, знову влаштуєшся в інститут.

Дмитро того вечора довго блукав вулицями міста. Мозок паралізувала думка про Лінду. Що він їй зараз скаже? Що?! Чи поїде вона з ним? Звісно ж, не поїде.

Наступного дня приїхала Ліндина мама. Заявила, що сама піде до ректора, у партком, у профком, у міськком, та куди завгодно, але правди доб’ється. Вони не мають права виселяти з гуртожитку жінку з малою дитиною. Тим більше, що за тиждень Лінда має вийти на роботу в тому ж інституті. Її ж ніхто не звільняв! Та краще хай Лінда й тижня не чекає, завтра ж виходить, а вона забере малого до себе.

— Нікуди не треба йти, мамо, — сказала Лінда. — Я поїду з Дмитром. І Вадик поїде з нами.

— Що? — оторопіла теща. — Ти повезеш таку хворобливу дитину в ту глухомань? Ти… Чоловік — це не рідна кров, а от дитина…

— Може, для когось і не рідна, а для мене — рідна, — спокійно відрізала Лінда.

Вони їхали на рік-два. А залишилися аж на двана­дцять, до тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого.

Які дивні зигзаги робить доля, подумав Дмитро. Знову закидає їх у глухе село серед лісів. Цього разу — у маленьку в’язницю під кодовою назвою «інтернат». Скільки їм судилося прожити тут тепер?

Що ж, скільки судилося, стільки й проживуть. Петровський казав, що навіть на останній стадії, коли хворі вже не пам’ятають і не впізнають нікого, до них іноді повертається пам’ять — ненадовго, усього на мить чи на кілька хвилин. Ніхто не може пояснити цю загадку хвороби Альцгеймера, ніхто не може спрогнозувати, коли це станеться. Але він чекатиме. День за днем, тиждень за тижнем. І коли Лінда на ті кілька хвилин повернеться в цей світ, вона не буде самотньою.

Ненаша ніколи не плаче

Вона — метелик. Сидить на густому самшитовому живоплоті та вдивляється в сад, відгороджений від світу високим муром. Сад старий і трохи занедбаний, у ньому всього кілька фруктових дерев із помаранчевими плодами, між якими яскравими килимками розкидані квітники. Біля західної стіни муру — дві тераси. На верхній, підперши пухкенькою ручкою кучеряву голову й розпроставши крила, приліг мармуровий херувимчик. Він схожий на того, що стоїть на могил­ці Віто. Колись вона думала, що такими мають бути пам’ятники всім померлим хлопчикам. Потім дізналася: путто — скульптура ангелика з білого каменю, яку встановлюють не лише на цвинтарі, але й у садах в італійському стилі. Біля нижньої тераси дзюркотить невеличкий фонтанчик із тендітною статуєю купальниці. На сході, навпроти терас, — двоповерховий будинок, також із білого каменю, така собі старовинна вілла: продовгувата, з трикутним фронтоном, гостроверхим червонясто-рудим дахом, вузькими готичними вікнами й ажурними балюстрадами.

Утім, метелика не цікавлять ні дім, ні скульптури, ні фонтан, ні балюстради. За віллою, у маленькому затіненому кипарисником внутрішньому дворику, заховався хтось.

Ох уже цей хтось! Вона шукала його так довго, майже все своє життя. І от нарешті знайшла. Знайшла, але ще не бачила, тільки відчула його присутність і тепер чекає на з’яву. Чекає так довго, що втомлені крильця терпнуть та опускаються донизу, як зів’ялі листочки на примороченому засухою дереві. Вона робить останнє зусилля — піднімає їх, відштовхується від темно-зеленого самшиту, летить до балюстради й звідти зазирає у внутрішній дворик.

«Ненаша ніколи не плаче!»… Хто це сказав? Звідки долинув цей жіночий голос? Жінки у дворі немає. На великому, з іскринками слюди камені сидить дівчинка. Дівчинка якимось дивом відчула її присутність — підвела голову, витерла кулачками сльози й усміхнулася. Аннета-метелик здригнулася, злякано затріпотіла крильцями й голосно скрикнула: та дівчинка — вона сама.

Власний крик висмикнув її зі сну, як несподіваний рятівник потопельника з водяного крутежу. Аннета сіла на ліжку, провела долонями по обличчю — воно мокре від сліз. Отже, це справді вона плакала в маленькому дворику-патіо? І вона ж у подобі метелика сиділа на балюстраді й дивилася на себе, заплакану й зіщулену на великому іскристому камені? Тітка Агата, татова сестра, затята колекціонерка всіляких світових сонників, що нерідко містять абсолютно протилежні тлумачення та пророцтва, сказала колись, що зустріч із самою собою вві сні — це до скорої смерті. Аннета в сонники не дуже вірить. Але чомусь їй стає моторошно. «Улюбленці богів умирають молодими». Слова Плавта, що раптом наче написалися в пам’яті, додають страху, змушують хутко зіскочити з ліжка.

Повмикала всі лампи у квартирі, пішла на кухню, заварила кави, дістала з холодильника шматочок піци, прихопленої в кафе «Чотири коти» — солодкої, з помаранчами й черешнями. Подумала, що це безглуздо — пити каву посеред ночі та заїдати свій страх коронною барселонською піцою. Тато накапав би їй зараз чогось заспокійливого чи навіть снодійного, накрив би картатим вовняним пледом, увімкнув би ледь чутну релаксичну музику, найімовірніше, класичну, скажімо, свого улюбленого Вівальді, щось із його лірично-романтичного. І наказав би спати, спати й спати. Бо сон — це здоров’я.

О ні! Тільки не спати! Тільки не спати! Вона не хоче знову занурюватися в це тривожне місячне марево, літати старим садом, відчувати біль у спині, там, де починаються крильця, і відчайдушно шукати когось. Зрештою, який сенс берегти здоров’я, якщо вже явився знак скорої смерті? І тому вона п’є гарячу й чорну, як ніч, каву, обпікає губи та думає про сон.

Цієї білої вілли та подвір’я з терасами вона не знає. Навіть не здогадується, звідки, з яких нетрів підсвідомості чи з якого паралельного світу вони являються. І ще оце «Ненаша ніколи не плаче»… Хто промовляє цю фразу? І хто така Ненаша? І чому вона ніколи не плаче? Може, хтось,