Читати книгу - "Віннету ІІ"

у сутичці розбійників і послав якихось роззяв на пошуки корпії[51], ганчірок, пластиру та інших медикаментів.

Коли всю зграю зв’язали, хтось раптом поставив цілком резонне питання: що з ними робити, адже в Ла-Ґранж немає в’язниці, щоби вмістити дев’ятнадцять осіб?

— Відведемо їх до шинку, — розпорядився шериф, — і покінчимо з ними сьогодні ж. Зберемо суд, призначимо присяжних і виконаємо вирок відразу, на місці. Ми маємо справу з особливо небезпечними злочинцями, тому й діяти будемо, як у надзвичайній ситуації.

Рішення шерифа негайно передали на вулицю. Натовп заворушився й посунув до шинку: кожен хотів зайняти зручніше місце. Багатьом не вдалося потрапити в зал, і вони повлаштовувалися на сходах, у коридорі й біля вікон. Куклукскланівців «вітали» так емоційно, що охороні довелося добре постаратися, щоб уберегти в’язнів від самосуду публіки. Насилу ми пробилися у великий зал кнайпи, призначений для танців. Підвищення для оркестру вже було зайняте роззявляками; довелося їх прогнати, щоб поставити там лаву для підсудних і стіл для присяжних. З бранців зняли каптури і виявилося, що серед них не було жодного місцевого.

Сформували суд, роль голови взяв на себе шериф. Прокурора, захисника, секретаря і присяжних обрали з-поміж присутніх. Мені не дуже подобалася поспішність, із якою формувався суд, але це можна було пробачити, зважаючи на особливі обставини. Свідками виступили обидва Лянґе, Кортéсіо, ще кілька людей із місцевих мешканців, Вірна Смерть і я. Основним доказом мала була зброя бранців — усі їхні револьвери й рушниці виявилися зарядженими, Вірна Смерть подбав про те, щоб усю зброю принесли з конюшні. Відкриваючи процес, шериф заявив, що, оскільки справа нетипова, слід відмовитися від звичайних формальностей і не приводити до присяги свідків, бо «звинувачені настільки позбавлені моральних якостей, що таким шановним джентльменам, як ми, не варто обтяжувати себе клятвою». Тим паче, що, на його думку, в залі зібралися (звичайно, за винятком членів ку-клукс-клану) тільки ті, чия добропорядність і переконання не викликають ніяких сумнівів, про що він з великою радістю зазначає. Зал зустрів відверті лестощі оплесками, довготелесий розкланявся, а я помітив у залі кількох людей, чиї розбійницькі обличчя аж ніяк не підтверджували пишномовних слів шерифа.

Суд розпочався з допиту свідків. Вірна Смерть детально переповів події тієї ночі, ми ж хіба підтвердили його розповідь. Після нас виступив прокурор і, посилаючись на наші слова, робив наголос на причетності схоплених до забороненої організації, яка навмисне підриває громадський порядок, руйнує державні основи й порушує закон.

— Такі злочини, — почав він, — караються тривалим або навіть довічним ув’язненням, а іноді і стратою. Тільки за причетність до таємної спільноти закон передбачає покарання від десяти до двадцяти років тюремного ув’язнення. Крім того, є обтяжливі обставини. Було доведено, що обвинувачені вчинили замах на життя колишнього офіцера армії Півночі, мали намір покалічити двох шановних громадян і спалити Ла-Ґранж — нехай благословить Господь це місто. У їхні наміри також входило повісити двох мирних і високоповажних джентльменів, яким місто завдячує своїм порятунком, — тут він повернувся до нас і спочатку вклонився Вірній Смерті, а потім мені, — якби ці наміри були здійснені, то призвели б до смерті вищеназваних, тож покарання потрібне якнайсуворіше.

Отже, провину підсудних доведено, і прокурор вимагає «підвісити за шию мотузкою, поки життя не покине їхні тіла», кількох відібраних на розсуд суду членів клану, а іншим завдати тілесних покарань, «щоб мораль їхня зміцнилася», а потім ув’язнити за товстими стінами й міцними ґратами, щоб надалі вони не могли шкодити ні державі, ні чесним громадянам.

Прокурор відкланявся під оплески, і його місце зайняв захисник.

Голова зробив помилку, сказав захисник, не запитавши у звинувачених, хто вони і звідки, не поцікавившись навіть їхніми іменами. Він радить шерифові виправити це, бо треба знати, кого слід повісити, а кого посадити до в’язниці, хоча б для того, щоб належно оформити папери на страту і засвідчити смерть страчених (зауваження було блискуче, і я подумки погодився з ним). Він не заперечує злочинних намірів зграї і визнає, що все, сказане шерифом, правда, але ж задуми ку-клукс-клану не були здійснені. Тому ні в якому разі не можна вимагати смертного вироку або довічного ув’язнення. Він запитує присутніх, чи їхні наміри заподіяли комусь шкоду? І чи може намір взагалі заподіяти шкоду? Звичайно, ні. Оскільки ж ніхто не потерпів, він змушений просити суд звільнити обвинувачених з-під варти, що підтвердить нашу гуманність і слухняність духу і букві закону.

Промову захисника також зустріли вигуками «ура». Він поклонився так гордо, ніби йому плескав увесь світ.

Знову взяв слово голова. Він, виявляється, навмисне не запитав імен обвинувачених, бо був упевнений, що ті спробують ввести його в оману. Тому він пропонує скласти один-єдиний документ про страту з таким формулюванням: «Було повішено дев’ятнадцять членів ку-клукс-клану. Винні в цьому вони самі». Звичайно, він згоден із зауваженням захисника: ми маємо справу з нездійсненим наміром. Саме в цьому руслі й буде вестися судовий розгляд, проте слід пам’ятати, що їхні злочинні задуми так і залишилися задумами тільки завдяки втручанню двох присутніх у залі джентльменів. Наміри теж бувають доволі небезпечними, і за це винні мають бути покарані. У голови немає ні часу, ні бажання зволікати з ухваленням рішення, нескінченно зважувати докази прокурора й захисника. І взагалі, не варто приділяти так багато уваги зграї, яка, попри склад у кількості дев’ятнадцятьох осіб і цілий арсенал зброї, дозволяє взяти себе в полон всього лише двом сміливцям. Його, шерифа, звинуватили в таємному сприянні ку-клукс-клану, і він хоче зняти з себе усякі підозри та докладе всіх зусиль, щоб звинувачені були покарані, зганьблені й більше ніколи не сміли з’являтися в Ла-Ґранж. І він запитує присяжних, чи винні підсудні в тому, що мали намір вбити, пограбувати, скалічити та вчинити підпал? Він просить суддів не зволікати з відповіддю аж до кінця грудня наступного року, бо в залі зібралися поважні громадяни і з нетерпінням чекають вироку.

Під час експедиції. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.