Читати книгу - "Професор Шумейко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви, Єлизавето, єдиний у нас на факультеті майстер спорту, наша гордість, можна сказати, — вітав мене декан, коли я опинилася в його кабінеті. — До речі, з якого спорту ви майстер?
— З плавання крілем.
Вийшовши із мовчазної задухи, він продовжив:
— Це нічого, навіть добре. Але вам доведеться стріляти.
— Я ж ніколи в руках не тримала рушниці! — крізь сльози промовила Лізон.
— Це нічого. Там буде професійний інструктаж (по-вашому — тренування). Ви ж майстер спорту! Веселіше, веселіше, Лізон. Здається, так вас називають ті, хто вас любить? Адже йдеться про честь факультету!
Єлизаветта Пікуза зрозуміла, що заперечити декану — це все одно, що заперечувати очільникові держави під час його інтерв'ю. Окрім того, наближався час захисту дипломних робіт, за ним і держіспит.
— Отже, домовились! — підсумував декан.
І тут до його кабінету кулею влітає доцент М. Студенти називали її Манюня, а в дужках Міс-мода. І цілком справедливо, бо більшість наших викладачів вдягалися навіть гірше за студентів. Яка тоді була в них зарплата? Запитайте, якщо хочете. А Манюня, тобто Міс-мода, міняла свій гардероб щодня. Студентам це подобалося. Подобалися не тільки її вишукані сукні та декор, а й лекції.
Так от. Ні тобі «доброго дня», ні «дозвольте», вривається і в крик.
— Яка стрільба? І чому саме я повинна пертися на військову кафедру? У стрільбі я тямлю стільки ж, як у санскриті!
— Про це могла б і промовчати, бо кандидат філологічних наук повинен щось тямити і в санскриті. І не кричіть! Неля все чує, студенти!
А далі продовжував:
— Люба моя, тобто Манюня, здається, так вас називають ті, хто вас любить. Врешті-решт, це ж не Ватерлоо! Не війна. І все продумано. З вами поїде фронтовик, офіцер, професор Б. Він з першого разу виб'є усі десятки. А також ось — майстер спорту Єлизавета Пікуза. їй полковник навіть до стрілянини поставить десятку. Потім ще одна особа чоловічої статі з кафедри фотожурналістики, асистент Ч. Він, як ви знаєте, за два кроки нічого вже не бачить. У полковника жалість до таких, сам носить окуляри чи то плюс п'ять, чи то мінус.
— А як же зі мною?
— Вам, Манюню, полковник дасть десятку за красу! Ги, ги, ги...
— Декане, оксамитовий! — не вгамовувалася Манюня в дужках Міс-мода. Замість мене нехай їде фронтовичка, старший викладач З. Вона, певно, стріляє.
— Що певно, то певно. Але тільки уявіть собі на секунду, що буде. Спочатку вона візьметься за полковника, вчитиме його української мови, тоді перейде до членів військової кафедри. А потім як візьме рушницю. Ні, я в'язнем Лук'янівки не хочу бути, мені добре й деканом.
Після деякої паузи декан уже веселіше завершив:
— Я, звичайно, трохи нагнав страху на вас. Але зрозумійте, честь факультету потрібно ж комусь захищати. Це ж не війна. Побавитесь трохи, розважитесь і пам'ятайте: нам потрібна перемога.
Потиснув нам руки, чмокнув мене у щічку і замкнув на ключ свій кабінет.
І ми поїхали. Поїхали на ВДСГ. Саме там у підвальному приміщенні нового навчального корпусу і відбулася історична подія зі стріляниною. По дорозі жартували, фронтовик-професор розважав дотепними історіями, пригодами. А оскільки викладав французьку мову, то пересипав свої оповідки французькою лексикою. Проте чим ближче під'їздили ми до резиденції військової кафедри, тим більше спадав наш емоційний тонус. І нарешті, ось воно, заховане в сутерени стрільбище зі скромним інтер'єром: старий зелений ковралін на підлозі, рушниці на стінах, мішень і... полковник, що не гаючи часу, професійно, навіть урочисто й гарно, провів інструктаж, від якого, здається, сам він одержував величезне задоволення.
— Понятно?
— Понятно! — гаркнув фронтовик-професор Б. Мабуть, тільки йому й було все «понятно». Та ми на знак солідарності теж закивали головами.
— Сначала стреляют мужчины!
Декан наче рентгеном просвітив офіцера-фронтовика. Той з ходу кілька разів влучив у десятку. Полковник, задоволений і усміхнений, тис йому руку і дуже хвалив. Ми з Манюньою потерпали. Що вже казати про асистента Ч., до якого дійшла черга. Він довго не міг улягтися, знайти потрібну позу. Та ще й окуляри з носа сповзали. Полковник сердився.
— Не ёрзайтесь, мужчина!
І тут у мужчини сталася катастрофа. Шукаючи окуляри (+5), він ненароком натиснув на курок. Куля просвистіла мало не над головою полковника. Тієї ж миті на нас вилився фонтан «нормативної військової лексики» уже не сердитого, а лютого, як тигр, полковника.
З четвертого чи п'ятого разу асистент усе-таки вцілив у трійку.
— Женщины, к ружью!
Мордувались ми довго. Описувати не буду, бо мати як прочитає, згадає Другу світову війну. Мордувались не тільки ми, а й полковник. А нам же потрібна була перемога. Наказом і мольбою декана ми не могли знехтувати за будь-яких обставин.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Професор Шумейко», після закриття браузера.