Читати книгу - "Промінь"

лиці була маскою, Денис бачив, як їй огидно й страшно, а Славік бачив це й поготів.

— Вдавися, — Еллі поклацала по екрану й подала апарат Славікові. Той, не гаючи часу, заглибився у вивчення: довгий темний палець на екрані метався туди-сюди.

— Я поставила китайську мову… на телефон… заради практики, — сказала Еллі Марго й Денисові. — Я ж готуюся… готувалася… вчитися в одному з найкращих університетів світу. В Пекіні. В країні, що динамічно розвивається…

— Заткнися, — процідив Славік.

Еллі підійшла до Дениса. Ривком зірвала спершу один пластир з його рота, потім другий. У Дениса сльози з очей полились — таким виявився біль од вирваних з коренем волосків.

— Вибач, — пробурмотіла Еллі. — Незапланована депіляція…

— Заткнись, я сказав! — Славік випростався з її телефоном у руці. — Це що таке?!

Він повернув до неї екран, Денис мигцем побачив чотири світлини в стовпчик, і цифри навпроти фото.

— Рейтинг учасників, — глухо сказала Еллі.

— Який, бля, рейтинг?!

— Учасників! — Еллі зціпила зуби й подивилася Славікові в очі. — Тебе, мене, Дениса й Марго! Так, я знаю додаткову умову експерименту, якої не знаєте ви. І ні, я не граю проти вас. Я не пацюк. Я ніколи… нічого не робила з «Променем» без вас.

— Яка додаткова умова? — злякано запитала Марго.

Славік різко обернувся до неї:

— Ти! У тебе є окремий д-допуск до «Променя»?!

— У мене Ігор у лікарні, — Марго дивилася благально. — Я з вами, я за вас, у мене ж Ігор… Яка, яка додаткова умова?!

Денис зрозумів, що не чує власних рук. Промовчав: знав, що голос пролунає жалібно й тонко. Краще триматися так, наче рот і досі заклеєний.

— Що за рейтинг учасників? — Славік знову витріщився на Еллі. Вона масажувала розпухле зап’ястя зі свіжими синцями:

— За ініціативу бонуси, за вдалий вплив — бонуси, за невдачу — мінус очки. На першому місці Денис, на другому ти, на третьому я, на четвертому Марго. На сьогодні.

У Марго пополотніло й так бліде лице:

— Чого я на останньому місці?!

— Бо ти ніколи не пропонувала нічого вартісного, — сказала Еллі, наче плюнула. — Тільки дивилася й підтакувала.

— Я перша знайшла інформацію, я…

— Рейтинг рахую не я, а «Промінь».

— Навіщо потрібний цей рейтинг? — запитав Славік.

Еллі мовчала.

— Краще говори, — Славік схилив голову до плеча, як персонаж фільму жаху, в якого вселився демон.

Еллі не стала випробовувати його терплячість:

— Нагороду одержать не всі. Тільки перший учасник у рейтингу і ще один — той, кого обере перший.

— Брешеш, — прошипів Славік.

— Як — не всі?! — не витримав Денис. — Це ж… ми не так домовлялися!

Славік, стиснувши кулаки, наступав на Еллі, вона задкувала, загнана в кут.

— Не займай!! — хрипко закричав Денис. — Це не допоможе!

— Мені повідомили про цю умову, — у голосі Еллі звучала паніка. — Мене попередили, що інші про неї не знатимуть. Мене поставили перед фактом! На інструктажі! Я й гадки не мала, хто ви такі! Я думала, ми змагаємося за навчальні ґранти… Я не знала!

Славік опам’ятався і відступив від неї. Еллі нервово перевела подих. Марго нарешті вибралася з-за стола, і голограма з кораблем і космосом зникла.

Марго підійшла до Славіка, не зводячи погляду з телефону в його руці. Славік, вловивши її погляд, повернув до неї екран. Марго подивилася секунду…

Потім розплакалась, як дитина, сіла на підлогу й закрила лице руками.

— Ти зрозумів, Денисе? — з негарною посмішкою запитав Славік.

— Віддай мій телефон, — Еллі простягла руку. Славік відступив:

— Деня, вона спала з тобою, щоб ти вибрав її, якщо п-переможеш. Вона все прорахувала й поставила на тебе, як на рисака з іподрому.

— Віддай телефон! — голос Еллі зірвався. — Ти…

Вона раптом осіклася. Звузила очі:

— А може, ти і є пацюк? Влаштував тут цирк, щоб одвести од себе, га?! Марго! Він пацюк! Марго… Та не ридай ти…

Марго нічого не чула, тонучи у своєму горі, і Денис добре її розумів.

* * *

«…Ми живемо, щоб трудитися над чимось, прагнути до чогось, а трудимося, дбаємо й прагнемо — для того, щоб жити. І, змучені цим крутінням у білячому колесі, ми шукаємо «сенсу життя» — ми шукаємо прагнення й справи, яка не була б спрямована на просте збереження життя, і життя, яке не витрачалося б на тяжку працю для його ж збереження…»

О пів на десяту вечора в його кімнату постукали. Денис лежав на ліжку з книжкою і на стук не відповів — не хотів бачити Еллі. Не хотів слухати ніяких пояснень.

Стук повторився. Потім двері злегка сіпнулися, і засувка відлетіла. Правду казав був Славік, усі замки тут — лайно.

— Вибач, — легкий на спомин, Славік стояв на порозі, дуже ввічливий, з тацею в руках — прямо тобі офіціант. — Я полагоджу. В-випадково вийшло. Я тобі вечерю приніс, розігрів… Можна мені зайти?

— Не можна. Іди, не хочу тебе бачити.

Славік вийшов. Одразу вернувся:

— Ні, ну слухай, с-серйозно… Т-ти нормальний пацан. Я до тебе ставлюся… як до брата, молодшого. Повір, якби я був на тебе злий, я б к-кості тобі переламав.

І, не питаючи більше дозволу, він зайшов, підсунув столик до ліжка, поставив накриту кришкою тацю:

— Риба з овочами, вийшло круто. Умієш г-готувати. Я теж умію… Я ще й з бухлом умію творити чудеса, закінчив курси б-барменів одразу після школи… Але тут немає бухла, інакше я б тобі п-приніс. Тобі варто було б сьогодні випити.

— Не варто, — сказав Денис. І мимоволі подивився на свої руки: від мотузки зап’ястя