Читати книгу - "Green Card"

я вийшов у вітальню. Старовинний годинник на дубовій полиці гупав стрілками. Здавалось, ось-ось вийде бабуся Марі з духмяним гамбо й почне бурчати, що ми геть вихудли й нічого не їмо. Проте ніхто не виходив.

Я зітхнув й заходився відкривати вікна.

Свіженький протяг ворушив фіранками, стукотів краєчком жалюзі. Вазони засохли, перетворившись на колючі корчі. Товстий шар пилу, наче пух, покрив меблі, полиці, шафи, різноманітні фігурки й дрібнички. Але прибирати не було сили. Я замкнув двері зсередини й прокрався в кімнату, де спав минулого разу. Скинув одяг, повалився зверху покривала. Мутило – голови не підняти.

Так і заснув.

Прокинувся в темряві. Якусь мить мені здавалося: лежу на нарах у наметі, Роб будить заступати на варту. Полупав очима. Мацнув рукою – м’яко. Як же тіло болить! Пити хочеться – здихаю.

Навпомацки зліз із постелі. Де тут вимикач?

Шарив, шарив – немає, й край. Ледве знайшов ручку, відчинив двері. Крізь вікна налетіли москіти чи якась інша пакость. Вони літали попід стелею й дзижчали, наче мозок свердлили. Усилу знайшов вимикачі – вся крилата братія кинулась до світильників. Відкрив холодильник. Пусто. Як замовити їжу?

Піднімаюсь на другий поверх. Кімната Ніка. Долоня змокріла. Вмикаю світло. Все лишилось, як було. Тільки фотка на столі в парадці. Мабуть, після «Infantry School». Поряд «Бронзова Зірка»[74]. Руки тремтять. Почуваюсь розкрадачем могил. Обережно перекладаю якісь папери. Ось і комп… Забираю з собою. Вимкнув світло, обережно прикрив двері.

Розмістився на кухні. Мигнула синя лампочка – робить. З’єднання з мережею – чекаю, піт тече по спині. Є, насилу. Шарю: доставка їжі в Нью-Орлеані. Вибираю перший-ліпший ресторанчик. Замовляю джаламбаю, курку по-креольськи й шість літрів питної води. Зачекай, яка ж адреса?

Прийшлося виходити, дивитись на поштовій скриньці. Заповнив форму, за три хвилини уточнили замовлення. Сказали почекати двадцять хвилин. Треба, мабуть, включити світло надворі, а то ще не знайдуть. Маленькі ліхтарики й гірлянда над дверима тьмяно бликали, щось тріскотіло. Швидше б привезли, а то ще будинок підпалю… Краще почекати на ганку.

Минуло хвилин п’ятнадцять, аж десь здалеку почувся стрекіт. Скидалося на величезну бабку. З-за повороту вигулькнув коротенький жовтий промінь. Скутер. Високий, чахлий хлопчина в форменій кепці вигрузив добро. Я все заніс на кухню. Друга ночі – саме час для вечері. Та найперше – пити. Я скручую в’язи здоровецькій пляшці – виважую всі шість літрів над головою. Вода тече по бороді, затікає за комір, лоскоче груди… Хух, аж одлягло. Тепер до курки…

Прокинувся я на канапі у вітальні. Доїв залишки вечері, запив водою. В шафці виблискували пляшки бурбону, віскі, ще якогось пійла. Рука так і тяглась. Ні, так і спитись недовго. Треба щось робить.

Вийшов на ганок. Газон заріс бур’янами, навколо будинку валявся непотріб, якісь пляшки. Не інакше, місцеві алкаші нагледіли затишне містечко. В гаражі знайшов газонокосарку й лопату. Карючився години зо три. Тут ще й шланг від поливалки потріскався. Піт летів річками. Треба напитись. Води вже на дні пляшки. Мабуть, замовлю кулер. Та й в магазин сходити пора. Шкода, прав немає. В гаражі стоїть «Boss 429» шістдесят сьомого року. Дід Ніка, виявляється, любив швидкі тачки. Бабуся Марі регулярно замовляла техогляд.

За цей день я обійшов півміста. Пакети насилу дотягнув. Виявилось, що знайти тут господарський магазин не так уже й легко. А продукти важать, ніби цегла. Хоча тре було менше гребти. Включив холодильник. Той весело загув, радіючи, що знову став потрібним.

Увечері повалився на диван. Ноги відпадали. На журнальному столику – цупкий великий конверт. Сьогодні обов’язково прочитаю, але ще боюся відкривати. На ньому тонкі літери з вивертами – «for Denni». Сиджу в інеті, а погляд – на конверт. Хай йому – нарешті розриваю верхівку. Дрібний почерк, заголовні букви із хвостиками та закрутами:

«Любий Денні, я знаю – ти прийдеш з війни. Лоа вже кличуть, і часу надто мало. Ми все залишили тобі. Я так хочу, і Ніккі так би хотів. У нас не залишилось рідні. У цей будинок чужим не можна, щоб не сталось біди.

Я віддала свою силу грі-грі (дерев’яна статуетка, що стоїть у моїй кімнаті на комоді). Якщо захочеш – візьми її з собою. Коли приїдеш додому, розкажи все бабусі. Вона знає, що робити.

Живи як хоч, але будинок не продавай. На моєму рахунку достатньо грошей для його утримання. І ще залишиться. Будинок прийняв тебе, тож доглядай за ним. Можеш брати авто мого чоловіка. Бабуся Марі».

На моїй верхній губі виступив піт. Здуріти можна! Чого це моя бабуся знає, що робити з тією статуеткою? Хоча чого це я захвилювався – в Україну потраплю ще не скоро.

Війнуло теплим, пахучим вітерцем. Ледь чутно струменіла музика, пробиваючись через настирний шум. «Big Easy» ніколи не спить. Якось замотався я сьогодні, але треба завершити ще одну справу.

Кімната бабусі Марі на другому поверсі, в кінці коридора. Зараз я побачу її вперше. Піднімаюсь широкими сходами. Під стелею зумкотять комахи. Треба на вікна поставити «москітки» – задовбали ці кровососи…

Старосвітський комод з різьбленими ніжками, вузька постіль, тумбочка, торшер, кілька фото – ото й усе. Маленька дерев’яна статуетка притулилась скраєчку.

Чорна, як вугляшка, помережана насічками. Поряд мішечок з темної замші. Накриваю фігурку долонею. Заберу з собою.

У наступні кілька днів я майже не виходив. Будинок стояв у такому собі «апендиксі», оточений зеленню, так що до найближчих сусідів було далеко. Дивно, як така ділянка збереглась всього за дві сотні метрів від Кварталу.

Декілька разів підозріло шурхотіла трава, наче хтось тягнув товсту линву. Гадюк я не боявся – набачився цього добра. Але алігатори – то інша річ. Хапне за ногу, і прощавай, Корпус. Тож по хащах я не вештався.

Утім, уже за два тижні такого життя я був готовий завити. Трохи рятували телик й інтернет. Декілька разів написав батькам. Було гарно читати їхні коротенькі відповіді. В Україні випав перший сніг. Мама топила груби.

«Тільки ти, бідний, скитаєшся між чужих людей. Баба кричить, щоб не нила, але такий жаль часом візьме, як подумаю, де ти, чи пив, чи їв щось? Дивись там, будь обачний, по ночах не ходи. Хай тебе Бог береже, синку, пиши, як тільки можна. Цілуємо тебе».

Я перечитував декілька разів. Слова українською жебоніли, як найкраща музика.

У Ніковій кімнаті знайшлися великі навушники.

Можна знайти улюблену збірку й полежати із заплющеними