Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Що це таке? — питає зверхньо Віллі, а тоді не витримує й сам сміється.

— Це? — Георг усміхається.— Це свиняче серце... Чудово приготоване свиняче серце...— За ним іде відбивна котлета, смачна соковита відбивна. Справжній обід приреченого на страту, думає Андреас, сам лякаючись того, що їсть із таким апетитом. Який сором, думає він, мені слід би молитися, весь час молитися, цілий день простояти на колінах, а я сиджу тут і їм свиняче серце... який сором... Далі приносять овочі — спершу горошок, потім трохи картоплі. І знову м'ясо, щось схоже на гуляш, добре просмажений гуляш. І знову овочі, салат. І нарешті зелень. І кожну страву запивають вином. Віллі наповнює келихи з дуже величним виглядом, але сам при цьому сміється.

— Вся заставна піде сьогодні на обід, хай живе львівська заставна! — вони цокаються і п'ють за львівську заставну.

А потім іще й кілька десертних страв. Як у Франції, знову думає Андреас. Спершу пудинг, справжній пудинг на яйцях. Потім по шматочку кекса під гарячою ванільною підливою. І знов вони п'ють вино, яке Віллі сам наливає в келихи, якесь дуже солодке вино. Потім на столі з'являється щось дуже маленьке, просто-таки крихітне на білій тарілці. Це заварне тістечко, облите шоколадною помадкою, із збитими вершками, зі справжніми вершками. Шкода, що воно таке маленьке, думає Андреас. Ніхто не каже й слова, Блондин усе ще наче спить, на його обличчя страшно дивитись, він тільки розкриває рота, і жує, і їсть, і п'є. На завершення справді подають сир. Чорт, таки зовсім як у Франції, сир і хліб, і на цьому кінець. Сир замикає шлунок, думає Андреас, і вони п'ють біле вино, біле французьке... Сотерн...

Господи, та ж він пив сотерн у Ле Тренорі на терасі над морем, чудовий сотерн, схожий на молоко, на вогонь, на мед, сотерн у Ле Трепорі на терасі над морем літнього вечора. І того вечора кохані очі були від нього майже так само близько, як і тоді в Ам'єні. Сотерн у Ле Трепорі. Це таке саме вино. У нього добра смакова пам'ять. Сотерн у Ле Трепорі, і з ним його дівчина, її уста, волосся, очі. І все це завдяки вину; і взагалі як приємно запивати хліб і сир білим вином...

— Діти,— каже благодушно настроєний Віллі.— Ну як, вам сподобався обід?

Так, обід їм справді сподобався, і вони дуже добре себе почувають. При цьому вони не об'їлися. Треба запивати їжу вином, це дуже добре.

Андреас починає молитися... після їжі треба помолитися, і він молиться дуже довго — поки двоє інших сидять, зручно спершись на крісла й курять, Андреас склав руки на столі й молиться...

Життя гарне, думає він, життя було чудове. За дванадцять годин до смерті я, хоч уже й запізно, повинен визнати, що життя гарне. Я був невдячним, я не визнавав, що на світі існують прості людські радощі. А життя все одно було гарним. Він червоніє від збентеження, червоніє від страху, червоніє від каяття. Я справді заперечував, що на світі існує людська радість, що життя все-таки було гарне. Я прожив нещасливе життя, безталанне життя, можна сказати, щомить страждав під цією їхньою огидною уніформою, вони затуркали мене до нестями, змусили проливати свою кров на їхній війні, в прямому розумінні проливати кров, я був тричі поранений на їхніх так званих полях честі: тоді, під Ам'єном, далі — під Тирасполем, а потім — у Нікополі, і не бачив нічого, тільки паскудство, кров і лайно, і дихав тільки пилюкою і бідою... і чув самі непристойні натяки, і тільки на десяту частку секунди відчув, що таке справжня людська любов, відчув любов, яку чоловік відчуває до жінки, любов, яка все ж прекрасна; відчув тільки протягом десятої частки секунди. І за дванадцять чи, може, за одинадцять годин до смерті я мушу визнати, що життя було таки гарне. Я пив сотерн... на терасі у Ле Трепорі над морем і в Кайо, в Кайо я теж пив сотерн, тоді так само був літній вечір і моя кохана була біля мене... А в Парижі я сидів на терасі якоїсь кав'ярні на бульварі, попиваючи інше, чудове золотаве вино. І, Звичайно ж, тоді теж моя кохана була зі мною, й мені зовсім не треба було опитувати сорок мільйонів людей, щоб почувати себе щасливим. Думав, що не забуду нічого, а от забув усе... все... і цей обід був такий гарний... І свиняче серце, і сир, і вино допомогли мені зрозуміти, що життя було чудове... І в мене ще залишилось дванадцять чи одинадцять годин...

Під кінець він ще раз згадує про чернівецьких євреїв, потім — євреїв із Львова, Станіслава й Коломиї, і гарматну обслугу там, у болотах Сивашу. І того, хто сказав: «Саме в цьому й полягає безперечна перевага 37-міліметрових протитанкових гармат...», і нещасну, бридку змерзлу повію, яку він відштовхнув тоді в Парижі вночі...

— Випий-но, друже,— хрипко говорить Віллі. Андреас підводить голову і п'є. У них ще є вино, пляшка стоїть у відерці з льодом; він випиває келих і просить налити ще.

Я у Львові, що я тут роблю, думає він, у будинку часів габсбурзької монархії, в цьому старому напівзруйнованому часів габсбурзької монархії будинку, у великому залі цього будинку, де колись влаштовувалися бали, великі, пишні бали, танцювали вальси, це було — він подумки рахує,— це було щонайменше двадцять вісім років тому, ні, двадцять дев'ять років, ще двадцять дев'ять років тому, ще до тієї війни. Двадцять дев'ять років тому тут була ще Австрія... потім була Польща... потім Росія... а тепер, тепер скрізь Велика Німеччина. Тоді вони влаштовували бали... кружляли у вальсах... чудові були вальси, й усі посміхались одне одному, танцювали... а надворі, у великому саду, який, напевно, є десь за будинком, у тому великому саду вони цілувалися, лейтенанти з дівчатами... а може, й майори із заміжніми жінками, а господар дому, той точно був полковником або генералом, і