Читати книгу - "Спокута"

– Можеш мені не вірити, як тобі так хочеться, – різко відповів син і додав: – Я хочу відпочити й побути на самоті.

– А я хочу знати правду, як би ти не виставляв свої колючки.

– Я буду відпочивати, – сухо відказав Сергій і прикрив очі.

Катерині не залишалося нічого, як вийти з кімнати. Одразу ж клацнув замок у дверях, і вона почула, як спочатку задзвонив телефон і син довго з кимось розмовляв, потім сам кудись телефонував.

– Що ти така схвильована? – запитав Олександр.

– Діється щось незрозуміле.

– Що тут незрозумілого? Зараз у молоді, яка не хоче працювати, немає грошей, ось і йдуть вечорами на здобич гоп-стопники.

– Що вони роблять?

– Заробляють у такій спосіб. В одного відберуть мобільник, у іншого потрусять кишені, у дівчат відбирають золоті прикраси – на те й живуть, купують спиртне, наркоту й цигарки.

– Чому Сергій відмовився писати заяву до міліції?

– Він не пояснив?

– Нічого не каже. Але я відчуваю, що це не просте пограбування.

– Не накручуй себе, Катрю. Відлежиться, одужає, і все буде добре.

– Дай Боже, – тихо відповіла жінка, думаючи про щось своє.

Катерина взяла на тиждень відпустку за свій рахунок, бо Сергій потребував догляду. До нього приходила два рази на день медсестра й робила уколи та ставила крапельниці. Хлопець був сам не свій. Увесь час нервував, зривався, навіть іноді відповідав грубощами, що було на нього несхоже. Зачиняв свою кімнату на замок і подовгу вів із кимось розмови по телефону на підвищених тонах. Одного разу Катерина не втрималася і тихенько підняла слухавку у своїй кімнаті, чого до цього ніколи не робила.

– Мене не турбує, де ти візьмеш «бабки», – почула вона грубий голос, пересипаний матючнею. – Ти сам просив дати стільки товару? Сам чи ні?

– Сам, – глухо відповів Сергій.

– Я тебе попереджав, що ти ще шмаркач і не доріс до нього? Відповідай мені: попереджав?

– Так, – відповів Сергій.

– А про таке слово, як «ризик», чув? Чи я тобі не нагадував про це?

– Я все знав, Арсене, знав, – глухо сказав Сергій. – Я ні в чому тебе не звинувачую…

– Ти?! Мене?!

– Я мав на увазі, як свого наставника, вчителя, – почав виправдовуватися Сергій.

– То що тепер робити? Що я повинен шефу доповісти? Що ти все профукав, і в тебе немає грошей?

– Поговори з ним, будь ласка, прошу тебе, Арсене. Попроси його трохи почекати.

– Якщо в тебе зараз немає таких грошей, то де ти їх візьмеш потім? Ти хоч уявляєш, яка це сума? Чи вас навчали такої цифри в інституті, студенте?

– Попробуй запевнити його, що я відпрацюю ці гроші.

– Тобі життя, студенте, не вистачить, щоб їх відпрацювати!

– Усе одно, благаю тебе, поговори з шефом, – Катерина чула, як бринів від хвилювання його голос.

– Я не знаю, що з тобою робити. Ти хоч розумієш, як мене підставив?

– Розумію. Але це не навмисно вийшло.

– Мені від цього не легше. І де ти взявся на мою голову?!

– Благаю тебе, поговори з шефом, скажи йому, що я працював на тебе всі студентські роки й жодного разу не підставив тебе. А зараз… зараз попав у халепу…

– Ти забув, студенте, нашу першу зустріч, коли ти мало не на колінах благав мене про роботу. Пам’ятаєш, як ти розпустив шмарклі і плакався, що у тебе лише мати, батько не допомагає…

– Я це пам’ятаю.

– Так ти забув головне. Я сказав, що дам тобі змогу підзаробляти, але працювати будеш не на мене, а сам на себе, бо я теж не байдикую, а працюю, тільки по-своєму. Згадав, шмаркаче?

– Так, – покірно відповів Сергій.

– Моє рішення таке. Я спробую зараз же переговорити із шефом, але ти ж знаєш, що він – мент, а з ними про щось домовлятися важко. До того ж через те, що ти вухами хлопав, я не збираюся потрапити до нього в немилість.

– Усе одно переговори, прошу тебе.

– Добре. Я на теревені з тобою згаяв стільки часу, стільки дорогоцінного свого часу… Чекай на дзвінок і не здумай писати якісь заяви до міліції чи жалітися мамочці або її хахалю.

– Добре. Обіцяю мовчати.

Катерина ледь встигла покласти слухавку, щоб не почув Сергій. Їй стало тяжко дихати від хвилювання, серце несамовито калатало, у голові шуміло. Її підозри підтвердилися. Син вляпався в якусь халепу, з якої йому важко видряпатися. Вона пішла на кухню, випила склянку холодної води, але це не допомогло. У відчаї схопила мобільника і вже хотіла терміново зателефонувати Сашкові, шукаючи поради, але зупинилася. Незабаром Сергієві передзвонить якийсь Арсен, і вона повинна знову підслухати розмову. «Можливо, тоді стане більш зрозуміло, куди влип Сергій», – вирішила вона й поклала телефон на стіл.

Катерина відкрила кран із холодною водою. Обличчя палало, і вона вмилася, швидко повернула кран, вслуховуючись у тишу. Звичайно, було щось негарне, бридке та принизливе в тому, що їй довелося підслуховувати розмови.