Читати книгу - "Пульсари"

під ялиною. Дома рідко так спалося, прокидався, коли ще й не сіріло, й болісно починав розмірковувати, як би непомітно вислизнути з дому та де б його похмелитися. А тут заснув у неділю в обід, а прокинувся в понеділок, теж, мабуть, коли до обіду ближчало. Озирнувся: полиці, колби, етикетки. На стільці два бутерброди з ковбасою, жменя черешень-скороспілок та пляшка мінеральної. І записка: «Це вам, Мусію Миколайовичу». Знайшли, чим почастувати. Краще б винця в колбочці…

Встав, до слоїків та колбочок принюхався — не те. Визирнув у коридор — настінний годинник показував ще тільки десяту. Коридором походжав квадратний, мов клепаний танк, чоловік.

— То ви вже прокинулися? Доброго ранку. Мусієві здалося, що десь уже бачив цього чоловіка.

— Чи ми не на «Вібраторі» стрічалися? — простяг йому руку.

— Можливо, — буркнув «клепаний танк». — Я — Петро Яремака, а про вас мені дівчата говорили.

При слові «дівчата» перед Мусієм одразу постала вчорашня скляна буда-в’язниця. Він рвучко відчинив двері сусідньої кімнати і побачив, як повільно махала йому синова рука. В очах потемніло, і холодним потом почали втікати від Мусія рештки його сил. Здалося, ожила перед ним картина двадцятилітньої давності: маленька, пухка, ще незграбна синова рука махала у вікно, коли він ішов на роботу, а пальчики розвозили по шибці сльози. Тільки тепер сльози ллються в Мусія, а за спиною в нього стоїть квадратний чоловік і стежить, аби він тут щось не пошкодив, не розбив. Ніби Мусій не розуміє, що оця машинерія тримає на павутинці дольку синової душі в крихті його плоті.

Знову Мусієві здалося, що хтось нашпигав його уламками битого скла, і червона гадючка змигнула йому перед очима. «А добре, що я не попросив карбованця в цього «панцерника», — така думка втішила Мусія, і він вирішив, що не доторкнеться і до їхніх черешень, і колбочок не чіпатиме. Втерши рукавом зрадливого носа, Мусій вийшов у коридор. Тут уже не пахло, як учора, хлором, тільки, погойдуючись на штативах, майоріли білі паперові прапорці.

— Ну й кому це потрібно? — кивнув головою у напрямку скляного боксу Мусій, зачинаючи з новим знайомим чоловічу розмову. Воно б, звичайно, для такої бесіди годилося чимось закропити душу, але всі усталені поняття трощилися, розсипалися в прах, і Мусієві доводилося лише змиритися з цим.

— Я технік. На біології не розуміюсь, — уникнув розмови Яремака. Не казати ж про важливу проблему врощення неживого в людське тіло. Така бесіда можлива, коли йдеться про абстрактне людське тіло, а тут…

— Я б не тужив, якби знав, що хоч недаремно муки такі приймає синова плоть. Думаєш, їй не болить? Просто кричати ніяк.

— Уже не болить — рана зажила, — Яремака хотів утішити Мусія, думаючи про те, як усе жорстоко сплелося в цьому жорстокому експерименті. Він надто добре знав Віталика, його характер і звички — і це заважало бути безстороннім дослідником. А як же Марія? Звідки в неї сили? Коли спочатку її виправдовувало і підтримувало прагнення «врятувати», то після Віталикової смерті його рука стала просто науковим об’єктом. А може, й якимось божеством для неї особисто? А чи не можна було б без цих ускладнень? Чи то позиція черепахи — ховати голову? Якщо нам буде все легко й просто, хтось інший мусить пройти через ці муки. Досвід людський, як і сама людина, народжується в стражданнях. — Наша рука тепер в усі підручники з медицини ввійде, — незграбно втішав батька Яремака, — бо вона прожила автономно ось уже цілий тиждень.

— Скажеш, славний і хороший, своїм магдалиночкам, що в мене є приятель полковник міліції Іола Рожко. Як тільки вони завдадуть якої шкоди руці, я на них у суд подам.

— За віщо? — не дуже й дивується Петро, а тільки намагається пояснити відомі істини. — Медицина ще живої води не має. А день життя руки коштує двохмісячної професорської зарплати.

— А за те, славний-хороший, що вони не оживили тіло, як того вимагав лікарський обов’язок. — Мусієва логіка, як нинішня погода. Але й це не дивує Яремаку.

— Не могли, значить, — басить він. — За це не судять.

— Руку могли, а тіло — ні? А де докази? А докази — ось. — Мусій скористався красномовним жестом. — Якби всього Віталика підключили до апаратів, то вже б він кашку з ложечки їв. Але вам для науки треба було вбити його. Вбивці ви — от хто. Я от приведу сюди увечері майора.

— Полковника.

— Що? Ну да, полковника. Яке ви мали право відрізати руку моїй дитині? Що він — сирота безрідний? Я в нього є, розумієш? І я проти. І закон є. Хай п’ятнадцять років відсидять твої відьмочки, дурість з них вивітриться, то знатимуть, як збиткуватися над людьми. І ти теж увечері приходь, бо я з твоїми магдалиночками не домовлюсь. Ще задушу якусь… на закуску.

— Не турбуйтесь. Закуску я вам приготую, — пообіцяв «клепаний танк».

На тому й розійшлися. Цілий день Мусій бігав по заводу, погрожував штрафами — ніби підмінили людину. А ввечері вирішив не йти до університету. «Нехай попомучаться, чекаючи мене, тепер вони знають, що під прицілом, а курок спущу, коли захочу». Мусій оголосив бій, отож напиватися було вкрай небажано, і це із запланованої операції був найважчий пункт. Усе ж утримався. По дорозі додому накупив валер’янки, снодійних таблеток.

Двері до хати загородила теща, — мабуть, у вікно побачила Мусія. Він мовчки відтрутив її з дороги, ніби то був стілець чи холодильник. Ніколи раніше не дозволяв собі такого Мусій. Але тепер досить. Бо як будеш овечкою, то й на голову сядуть. Попрямував на кухню, грюкнув каструлею.

— Ну й розвели тут. Хоч би сміття винесли.

Теща мовчки підхопила відро. А