Читати книгу - "Пульсари"

— То ходімте вже, — похмуро буркнув Мусій, усвідомивши, як далеко від нього тепла людська вдячність, і пригадавши, як мовчки прикрилася сивим волоссям Галя, коли теща прямо в обличчя кинула йому рішуче: «Геть!»

Плакатимуть ще за ним. Нужник поламається, кран перекрутиться, запобіжники перегорять, радіатор протече, замок заклинить… Та мало що може трапитись! А хто Галю на станції увечері зустріне? Хто мішок картоплі в повітку вкине? Ще прибіжать по Мусія. Ще не раз теща заплаче і вродлива Галя губи кусатиме. Мусій не гордий — Мусій вернеться. А синочок наш не вернеться ніколи… Сльози знову здушили так, що ні вдихнути, ні видихнути. Думають, що Мусій п’є, бо шлунок просить. Душа вимагає отрути, щоб світлішою здавалася яма, в яку падає тіло. В усіх тверезих один вирок напоготові: «Сам винен». А ще кажуть: «Спився, бо дурень». Ну що ж, Мусій — дурень. А отой конструктор, що із шлангом коло пивних автоматів чергує? Інститут кінчав. Теж — дурень? А в біографіях скількох великих і видатних сором’язливо замовчуються факти, що аж ніяк не додають їм слави й блиску, факти, що руйнують заспокійливу формулу: «Алкоголізм — явище рідкісне, властиве людям із слабкою волею». Брошура авторитетно стверджує, що алкоголізм як соціальне явище є породженням експлуататорської системи… Коли Віталик, просвіщаючи батька, прочитав йому це, Мусій лише посміявся. А зараз, розмірковуючи, бачить, що так воно, мабуть, і є. Бо чого я захворів? — питає себе Мусій. Головний інженер заводу мене експлуатував. Теща лаяла. Галя не любила. Отже, шановні тверезники, нічого говорити, що винен Мусій-дурень.

За вашими писаннями виходить, що треба знищити експлуатацію, тоді автоматично зникне й алкоголізм. У нас експлуатації немає. Отже, я не алкоголік. Отак заплутавшись, киваєте на «фактори конкретного мікросоціального середовища», як читав в одній книжечці Віталик. Мені це дужче сподобалося, бо там чорним по білому сказано, що в своїй хворобі винен не я, а «фактори». А раз я не здужаю подолати ті «фактори», то який з мене спит? Тому з карбованцем і чистою совістю йду до хлопців, які теж не винні, бо й на них діють «фактори». Нехай міліція, профспілки, школа, кербуди знищують відкриті вами, славні-хороші вчені, оті «фактори», а ми, жертви цих «факторів», будемо поки що мучитися біля буфетів, тягтимемо свій хрест. Будьмо! За ваші наукові успіхи!

Валер’янка все-таки подіяла. Суглоби перестали висвердлювати, і якась упевненість у собі з’явилася. А в цієї бджілки-оси-гадючки бач, як пальчики тремтять! Замок відчинити не може.

— Дайте-но я, — розпорядився Мусій.

— У суботу хлопці відремонтували, а він знову заклинює,  — виправдовувалась Іванова. — Ми раніше не зачиняли…

«Ех, баби! — думає Мусій, вправно орудуючи ключем. — Не за свою справу беретеся. Ще не вродилися такі люди, щоб усюди були першими. А ви із своїми силами надумали всюди встигати: і сім’я, і хірургія, і щоб ми всі на коліна падали…»

Замок легко піддався. Двері відчинилися. Децибелами ударив шум.

Мусій одразу побачив і впізнав Віталикову руку. Ось синенька плямка — це коли синок грався із своїм товаришем у мушкетерів і той штрикнув його хімічним олівцем. Така ґуля тоді вискочила, до лікаря довелося йти, укол від стовбняка робити. А коли нарив загоївся, лишилася синя плямка, як від татуювання. А на вказівному пальці — серповидний шрам. Це коли Віталик пропелер вистругував, чесонув себе аж до кістки. Батько з переляку притулив зрізане тільце й здавив щосили. Тільце приліпилося, а до вечора, на диво, й прижило. Тільки шрам залишився, бо неточно стулив краї ранки. А ось слово, що його наколов собі Віталик у десятому класі. Хотів тоді Мусій побити сина, та не подужав. Не те, щоб Віталик боровся з батьком чи, не дай боже, здачі давав. Він просто віртуозно ухилявся від ударів, так що Мусій то по шафі з усього розмаху своїм кулаком гупав, то в стінку попадав. Верткий був Віталик у десятому класі і вищий за батька на цілу голову. Радів Мусій, дивлячись на сина. А ще ж і завзятий хлопець, і самовідданий. Не думав про завтрашній день, не гадав, що розлюбить його Тетяна, от і виколов її ім’я на своїй руці. А оце велике «Аве Марія» — то вже пізніше… не пояснював, що воно означає, а Мусій боявся запитати…

«Синку, мій синку, — схлипнув Мусій. — А мене сьогодні наша бабуня з дому вигнала. І всі запчастини від мотоцикла викинула. А дід, через якого ти вбився, теж богові душу віддав. Чи з переляку, чи, може, совість його замучила. Міліціонер Іола казав, що три доби той дід не спав, а потім ліг і не прокинувся».

Мусій підступив до самого скла, уперся в нього чолом і з силою зажмурив очі, ніби видавлюючи з них сльозини, що пропікали його вогнем. Не допомогла й валер’янка. Тепер ці відьмочки з ангельськими крильцями побачать, який Мусій слабкий та нещасний. Ні, вони не помічають Мусієвих сліз. Вони стоять біля одвірків почесною вартою і теж шморгають носами, і гучніше, і частіше, ніж Мусій. «Певно, бояться, що розвалю їхню халупу, оце кубло нечистої сили, — думає він. — Даремно бояться. Я нічого не рушу тут, бо тоді відімкнуться од руки трубочки й колбочки, тепер я у владі цієї машинерії, тепер я зубами вириватиму все, що потрібно буде, аби рука жила. Ось тепер почнеться експлуатація людини людиною. Але не мене поганятимуть, а я оцих магдалиночок поставлю синові на службу».

Мусій розгорнув плащ, дістав газетку, витер нею носа, почекав, поки просохнуть очі, вийшов у коридор. Запах хлору був такий невідчепний, що в Мусія знову запекло в очах. Він посунув якийсь штатив на підвіконні й сів, звісивши голову.

— Тут не можна, ви зайдіть краще сюди, — жінки взяли Мусія за лікті, допомогли йому встати, повели у якісь двері, показали на розкладне ліжко. Мусій ліг, звично звісивши через край ноги в черевиках, і заснув.

Все-таки валер’янка путяще зілля: сон у Мусія був глибокий і спокійний, ніби в лісі