Читати книгу - "Донор для небіжчика"

157
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 85
Перейти на сторінку:

— То коли ж він усе-таки має намір появитися вдома?

«Ого! Виявляється, старий здатний улаштувати перехресний допит навіть по телефону!» — відзначив Герман.

— Може, через два-три тижні.

— А ви що там у нього… спите?

— Не щодня, раз чи двічі на тиждень.

— Отже, Герман відсутній уже давно?

— Десь тижнів два, чи, точніше, дев’ять днів, — виправив Герман, назвавши дату свого Похоронного Турне, — частково, це було навіть правдою, — Герман — той Герман — поїхав саме тоді. І ще не повернувся.

Що ж стосувалося дат його повернення…

— Що ж, добре, — уже спокійніше мовив батько, — тижні через два я обов’язково передзвоню, — він особливо підкреслив «обов’язково».

Герман кивнув, немов старий міг його бачити, й подивився собі під ноги, де на підлозі за час їхньої бесіди утворилася калюжа свіжої крові. Вона скапувала з шиї відірваної собачої голови, яку Герман тримав правою рукою за одне вухо. Друге звисало вниз уздовж морди, покритої рудувато-коричневою шерстю. Роззявлена паща оголювала жовті зуби й нижні ікла; між ними вивалився, погойдуючись у такт рухам Германа, довгий брудно-рожевий язик. По краях пащі застигла кривава піна. Відкриті очі, які вже затягувалися тьмяною плівкою, смутно споглядали навколишній простір.

— Якщо Герман повернеться раніше, передайте, що дзвонив батько. Ну, щасливо… друже, — не чекаючи відповіді, старий поклав трубку.

— Щасливо… — відповів у порожнечу Герман.

Потім підняв голову дворняги на рівень своїх очей, повернув мордою до себе й подивився в її каламутні зіниці.

— Ти чув? Він вважає мене педиком! — собача голова невиразно погойдувалася, начебто зважуючи кожне слово. — Ні, він справді…

У цей момент невидима могутня рука жбурнула Германа на підлогу…

Голова собаки з гуркотом звалилася на паркет і, як більярдна куля, покотилася по вітальні, бризкаючи на всі сторони кривавими плювками, — поки не наткнулася на портрет маленького Гери.

Герман бився в конвульсіях, стиснувши долонями скроні.

Почався третій приступ…

Розділ 7
Лозинський

У вівторок 28 вересня увечері Лозинський зайшов у свою квартиру й ляснув дверима так, що на підлогу посипалася штукатурка. Настрій був препаскудний, як ніколи досі за весь час, що він пропрацював у міській лікарні номер X.

Не роззуваючись, лікар пройшов у єдину кімнату; по паркету потягнулися мокрі брудні сліди. На дворі вже тиждень була погана погода, похмурі низькі хмари нависли над Львовом, немов стягнуті магнітом із усіх кінців землі.

Лозинський став посеред кімнати, нервово смикаючи рукою щетинисте підборіддя. Нарешті він помітив, що досі тримає зім’яту мокру парасолю, і з силою пожбурив її в коридор. На душі наче відлягло, коли вона глухо врізалась у вішалку і полетіла вниз, збиваючи з гачків дешевий пластиковий набір взуттєвих ложок.

Лозинський присів на край дивана з неприбраною постіллю й повільно почав роззуватися. По дорозі з лікарні він кілька разів ступав у глибокі калюжі, і його шкарпетки виглядали тепер так, наче на них узагалі не взували черевики.

Лозинський похмуро вилаявся й відніс мокре взуття сушитися на батарею, думаючи, що старим черевикам, до яких він звик за останні вісім років, незабаром доведеться дати відставку. А шкода, офіцерські черевики — паршива, але така рідна казенщина — були отримані ним іще на службі, лишень за півроку до того, як комісаріат списав його за «станом здоров’я». Стаття така-то, пункт такий-то.

Ті самі півроку з п’ятнадцяти років служби військовим хірургом.

Лікар Лозинський — високий сорокап’ятирічний чоловік із худим смаглявим зморшкуватим обличчям — виглядав років на десять-п’ятнадцять старшим. Над правою бровою тягся довгий блідо-рожевий шрам як «пам’ятка» шістьом рокам, які пропрацював польовим хірургом у країні, де серед високих гір та ущелин бродять сердиті бородаті люди зі зброєю і говорять чужою гортанною мовою. Ці роки він часто згадував із жахом та болем… але водночас із якимось ностальгічним сумом. «Пам’яток» у нього збереглося чимало й під сорочкою. Ще більше — там, де нікому не дано побачити очима.

У квартирі Лозинського були тільки найнеобхідніші меблі: старий диван, невеликий письмовий стіл, кілька стільців, тумбочка й масивна тристулкова шафа. На підлозі в кутку кімнати стояли дві книжкові полиці, забиті детективами у м’яких обкладинках і підшивками журналів. Біля вікна — старий чорно-білий телевізор «Електрон» на чотирьох тонких ніжках.

Після розлучення торік із дружиною квартира перші кілька місяців здавалася йому порожньою і мовчазною, як місто, покинуте мешканцями. Тепер він уже не уявляв повернення до попереднього життя. Звик бути сам, звик несподівано швидко і, здається, назавжди. За останні два місяці жодного разу не згадав жінки, з якою прожив більше двадцяти років. Зараз вона вийшла заміж за відставного генерала й переїхала в Москву, де тепер живе й син, заочно навчаючись у медінституті.

Лозинський підкурив від конфорки плити «Приму» без фільтра й зайнявся приготуванням нехитрої вечері.

Пішовши з

1 ... 39 40 41 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Донор для небіжчика», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Донор для небіжчика"