Читати книгу - "Спалені мрії"

що цілі залишилися, в лісах і зараз багато місць замінованих. І наші там міни, і німецькі, – додала Горпина, згадуючи, як партизанам відступати доводилося. – А чому ж ти, Андрію, про фінську так мало розповів? Я так і не зрозуміла, що ж то за війна була?

– Ми й самі не все зрозуміли. Ще зарані завдання поставили – відбити напад противника, а нападаємо ми. Вони до оборони готувалися, лінію Маннергейма за допомогою німців збудували. Авіація наша ту лінію бомбила, то бомби відскакували від неї, тому майже цілою лишилася. Казали, що зроблена була з бетону та гуми. А фіни дуже хороші бійці, вони і на лижах швидко їздили, і стріляли дуже влучно. Довго ми не могли розгадати: звідки ж обстрілюють? А вони залазили на дерева і прибивали невелику дошку для кулемета, – оповідав Андрій.

– Наша армія нападає і не може перемогти? – Дід Сава від подиву знову підвівся. – Невже їх так багато було?

– Ні, набагато менше, ніж нас, але ж вони захищали свою землю, – твердо відповів солдат.

– Так, так, а про ліхтарі ти правду кажеш. Значить, багато людей підсвічувало німцям, вказуючи, де бомбити.

Дід усім нагадав про Василя-бондаря, який ходив перед війною по селах. Був і в їхньому, жив по хатах, годували його всі. Особливо жінки його любили, бо добре всім діжки ремонтував. А потім куди й подівся. Перед війною аж у Конотопі його бачили недалеко від залізничної станції. Він також ліхтарем підсвічував у небо перед бомбардуванням. Дивувався й зараз, що німці такі маяки собі вигадали.

– Якби не вони, то до Сталінграда, може, й не добралися б. Кінця тільки такого не очікували. Адже ми теж свою землю захищали, як ті фіни. А це велика різниця, бо не лише діло в тій бомбі, а й у силі людини. – Дід Сава знову замовк, він сьогодні більше слухав та намагався все запам’ятати.

– Ну, а що далі робитимеш, Андрію? – питала Горпина Петрівна. – Нога ногою, а працювати все одно треба. Молодий ще, нагороди маєш. Треба б учитися кудись поїхати? Не думав про таке?

Він і сам думав: як і куди вибратися? Часто згадував батьків, які ще в тридцять третьому померли, молодшого брата, який ще воює, а тут із Тамарою таке сталося. Рідна тітка, яка їх виростила і хату їм зберегла, минулої зими після тифу не встала. Тобто, зараз не було на кого опертися. Тому він не відповідав, а нагнувши голову, від досади колупав ложкою стола.

– Ось не нервуй! Ти не чужий, і Тамарочка нам своя. Що сталося, те й сталося, це не з її волі. Ми того начальника знаємо – гад він у радянському мундирі. – Горпині навіть стукнути по столу хотілося. – Це ж не тільки я, а всі люди про нього такої думки. Тож коли чоловік прийде з фронту, тоді всі разом Тамарочку захищати будемо. А ти, Андрію, пробивайся вчитися. І щоб додому вченим приїхав на місце отого Ігнатовича. Ми тобі й картоплину дамо, і шматка сала не пошкодуємо. На нас опирайся. На нас. Колись подякуєш, може, навіть чимось допоможеш. Не думаю, щоб ми так швидко з нужди вилізли.

Бачити, як повеселішала людина, як піднімаються її плечі, як світлішають очі, як геть тікає з лиця клята розгубленість – це найбільша насолода для Горпини. Але вона любила довести діло до кінця.

– Тільки не так усе просто, – міркувала далі. – Куди він поїде зараз і на чому? – поглядала на Саву. – Сходжу я в Горвище до молодого голови, поговорю з ним, хлопець він непоганий, нехай у районі взнає, куди зараз можна податися. А потім Андрія з ним познайомлю. Прилаштуємо тебе, інакше й бути не може, – плескала його по плечу. Скрізь наші земляки є, і скрізь їх можна знайти. Так завжди було. Треба лише захотіти дуже. А тобі й тут відступати нікуди. – Вона знову плескала солдата по плечу.

Тепер усі посміхалися. Розмовляли далі та доїдали картоплю з огірками. Навіть на Тамариному обличчі з’явилася усмішка.

– Спасибі вам за все. – Вона так щиро дякувала, що в Мар’яни аж мурашки по спині побігли. – Я взагалі жити не хотіла, а Андрій, може, хоч якусь сидячу роботу просив би в колгоспі, та я стала на заваді. – Вона закрила обличчя і відвернулася. – Сама я винна, сама… Довіку собі не прощу, – їй і соромно було, і шкода себе.

– Та досить тобі. – Замість того, щоб утішати, Горпина аж прикрикнула на неї. – Ти ж бачиш – куди не повернися, там і біда. Війна стільки її залишить, що на весь наш вік вистачить. Мужайтеся, тільки не сидіть склавши руки, хто стукає – тому відкриють. – У цю мить вона не знала, кого більше треба втішати – чи солдата-каліку, чи сестру скривджену.

Здавалося, що в їхніх душах на цей час уже немає місця для таких новин, тому всім хотілося вийти з цього задушливого будинку. А опинившись на вулиці та вдихнувши свіжого цілющого повітря, знову раділи, що немає німців, що наші війська вже їх добивають. Лише інколи прислухалися до тиші, яка більше їх не лякала. Здавалося, що й небо над селом спочиває. Дрімав у небі й місяць, виглядаючи з-за рідких хмар, аби присвітити на білі хати, дерева, на дорогу, тверду нешироку стежку попід парканами, де ще зовсім недавно було велике багно, яке, відступаючи, змісили німецькі танки та їхня «доблесна» кавалерія. Ноги сміливо ступали по сухому листю, ніхто не лякався, коли ні з того, ні з сього починали ґелґотіти гуси за парканом, не спинялися, почувши, як попереду бряжчить ланцюгом собака. Усі йшли мовчки, лише Андрій поскрипував своїми милицями, налягаючи на них.