Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

вухом Ейпріл, що притислося до слухавки. Затамувавши подих, щоб краще чути, Рейчел каже:

— Донечко? Кицю? Як ви там з татком справляєтеся без матусі?

Вона говорить, поки не відчуває себе дурепою, що базікає сама з собою в порожній кімнаті мотелю. Вона питає себе, чим завинила цього разу. Невже вона забула поцілувати дочку на прощання?

Рейчел підозрює, що ця тиша — це відплата. Увечері перед відльотом вона помітила, як пожовтіли її зуби. Таке трапляється, якщо пити забагато кави. Після вечері вона наготувала жолобки для відбілювання і дозволила Ейпріл дослідити їх. Рейчел пояснила, як туго вони сидять: матуся не зможе відповідати на запитання принаймні годину з того моменту, як надягне жолобки на зуби. Матуся взагалі не зможе балакати. Якби Ейпріл щось знадобилося, їй треба звернутися до батька. Щойно вона вичавила дорогий гель для відбілювання в жолобки й надягла їх на зуби, рука Ейпріл смикнула її за халат, бо дівчинка хотіла почути казочку на ніч.

Від Теда не було жодної користі. Ейпріл пішла спати в сльозах. Зуби Рейчел все одно залишилися страшними як смерть.

Зі звуків, що пробиваються крізь стіну, Рейчел розуміє, що пожильці в сусідньому номері шпорхаються на повну. Вона прикриває слухавку долонею і сподівається, що дочка не почує цього. Вона переживає, чи їх не роз’єднало, і повторює:

— Ейпріл? Люба моя, ти чуєш матусю?

Рейчел поступається і просить дівчинку повернути слухавку батьку. Чується Тедів голос.

— Не переймайся, — каже він. — Це просто такий мовчазний протест. — Його голос приглушений, він каже кудись убік: — Ти засмучена, що матуся поїхала, правда? — За цим хвилька мертвої тиші. Рейчел чує карнавальну музику і дурненькі голоси героїв мультика, який іде по телевізору в вітальні. Вона мимохідь помічає, що зазвичай слухає телевізор без звуку, тоді як її дочка дивиться його без зображення.

Голос Теда, і досі спрямований кудись убік, питає:

— Ти ж все одно любиш свою матусю, правда?

Ще одна хвилька тиші. Рейчел нічого не чує, поки Тед не говорить примирливо:

— Ні, матуся не любить свою роботу більше за тебе.

Звучить не надто переконливо. За мить він скипає:

— Припни язика, дівчино! Не смій такого казати!

Почувши його тон, Рейчел готується почути звук ляпаса. Вона хоче почути ляпас. Але не чує. Натомість долинає чіткий, звернутий просто в слухавку голос Теда:

— Що я можу сказати? Наше дитя вміє пам’ятати образи.

Рейчел у захваті. Останнє, чого б вона хотіла, то це того, щоб їхня дочка була такою ганчіркою, як Тед, але вона не каже цього вголос. На цьому дзвінок у понеділок закінчується.

Белінда Карлайл жила у Теда, ще відколи була кошеням. Коли вони розмістили об’яви на різних сайтах, де шукали притулки котам, вона вже була старою. Старою і повною газів. Нею могли зацікавитися хіба що ветеринари-дослідники. Коли стало зрозуміло, що найкращим виходом буде приспати її, Тед покликав Рейчел на кухню і показав на двадцятикілограмову торбу з котячим кормом. Та ще була наполовину повна. Він сказав:

— Даймо їй ще стільки часу на пошуки нової родини.

Рейчел це видалося вдалим компромісом. Кожен день дорівнював двом черпачкам корму. Торба стала піщаним годинником, що показував, скільки днів їм залишилося прожити з Беліндою. Але через два тижні Рейчел вже не була цього певна. Торба і досі стояла наполовину повна. Насправді вона навіть здавалася важчою, ніж була, коли вони дійшли тієї згоди. Вона підозрювала, що Тед тихцем проносить корм з якогось іншого джерела. Мабуть, він тримав таємний запас десь у своїй машині чи в гаражі й тягав звідти корм, щоб поповнити нестачу. Щоб перевірити цю підозру, Рейчел почала набирати подвійні порції для кожного годування. Вона казала собі, що пригощає кішку, а не підпихає її до могили.

Збільшені порції ледь-ледь вміщалися у котячу миску, але Белінда з’їдала все. Вона гладшала, але ні на крок не наближалася до того, щоб зникнути з їхнього дому. Подібно до хліба і риби з тої притчі або світильнику в Храмі Давида, велика торбина з кормом увесь час лишалася наполовину повною.

Дзвінок з Орландо у вівторок не набагато кращий за попередній. Щовечора вони з Тедом розповідали про свій день. Він згріб перше опале листя. Вона ввела в дію первинні алгоритми ініціації мікрохвильової передачі даних через супутник. Він знайшов лавку, в якій продавали сир, що так їй подобається. Рейчел доповідає, що переузгодила протоколи розподілу живлення між підсистемами. Вона каже, що Орландо — жахливе місце для того, хто приїхав сюди без дітей.

Коли вона змовкає, западає коротка тиша, ніби Тедова увага зосереджена на чомусь іншому. Вона чує, як він клацає клавіатурою, перебираючи електронну пошту, поки вона говорить. Нарешті Тед озивається. Він каже:

— Що це там відбувається?

Він має на увазі звуки. Пожильці з сусідньої кімнати знову шпорхаються. Насправді вони й не стихали, і вуха Рейчел вже просто не чують тих стогонів й пронизливих криків. Це охання тяглося так довго, що тепер немає сумніву — там знімають порнофільм. Ніхто й ніколи не міг бути аж настільки закоханим одне в одного. Її бісила думка, що замість розповіді про її роботу Тед слухав, як гойдаються якісь незнайомці.

По телевізору показують як плаває в повітрі сапфір, а Тед каже:

— Візьми слухавку, Ейпріл. Скажи матусі «на добраніч».

Щоб краще чути, Рейчел намагається забути про гудіння міні-бару й приглушені любощі з того боку стіни. Вона не