Читати книгу - "Випробування вогнем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Той скрикнув од болю, і Томасові руки мимоволі стиснулися в кулаки. Мабуть, псих влучив у обпечене місце.
— Вибачся по-справжньому, hermano.
Томас із ненавистю поглянув на психа. У мозку одна по одній промайнули божевільні думки. Хотілося схопитися і кинутися на Хорхе, бити його, як бив Галлі після втечі з Лабіринту.
Хорхе знову буцнув Мінхо — у те саме місце, та вже удвічі дужче.
— Вибачся по-справжньому І — прокричав він реально грубо, і в цьому ясно виявилося його божевілля.
Мінхо вереснув, ухопившись руками за хвору ногу.
— Вибач, — простогнав він, судомно хапаючи ротом повітря. Та щойно задоволений приниженням кривдника Хорхе трохи відійшов, Мінхо врізав йому кулаком по гомілці. Відскочивши на одній нозі, Хорхе гепнувся на підлогу і скрикнув — почасти від подиву, почасти від болю.
З лайкою, що її Томас раніше від свого друга ніколи не чув, Мінхо стрибнув згори на Хорхе, притиснув до підлоги колінами і почав молотити кулаками.
— Мінхо! — вигукнув Томас. — Зупинися!
Попри закляклі суглоби і м’язи, Томас схопився на ноги і, швидко зиркнувши вгору, поквапився до Мінхо, щоб утихомирити. Водночас у кількох місцях він зауважив рух, а після — людей, які позирали вниз, готові зістрибнути. Крізь діри в стелі звісилися мотузки.
Томас наскочив на Мінхо і, збивши з ніг, вивернувся і міцно вхопив його поперек грудей.
— Та їх там купа нагорі! — Томас крикнув Мінхо у вухо. — Зупинися! Тебе вб’ють! І нас теж! Усіх!
Похитуючись, Хорхе зіп’явся на ноги, повільно витер кров з розбитої губи і подивився на Мінхо так, що в серці Томас відчув укол страху. Що ж він замислив?
— Стривай! — вигукнув Томас. — Прошу, не треба!
Хорхе подивився на Томаса, і тієї ж миті в нього за спиною приземлилися психи: хтось стрибнув і перекотився, як Хорхе, а хтось зісковзнув по мотузці. Всі вони швидко зібралися за спиною свого ватажка; було їх десь зо п’ятнадцятеро. Чоловіки, жінки, кілька підлітків. Всі в брудному лахмітті. Переважно кістляві, кволі на вигляд.
Нарешті Мінхо припинив опиратися, і Томас послабив хватку. За кілька секунд може початися різанина. Притиснувши Мінхо до підлоги однією рукою, другу Томас витягнув у бік Хорхе.
— Прошу, дай мені хвилинку, — сказав Томас якомого спокійніше. — Який буде зиск твоїм, якщо вони… скривдять нас?
— Який зиск? — перепитав псих і сплюнув на підлогу густу червону слину. — Буде мені зиск, і чималий. Гарантую тобі, hermano, — Хорхе стиснув кулаки.
А тоді він ледь помітно кивнув. І одразу ж психи повиймали з-під свого лахміття зброю. Ножі. Іржаві мачете. Чорні цвяхи, які, мабуть, колись тримали шпали. Шматки скла, на гострих як лезо кінчиках укриті засохлою кров’ю. Одна дівчинка — щонайбільше років тринадцятьох — стискала в руках стару шуфлю, залізна частина якої була зазублена, як пилка.
Раптом Томас збагнув: доведеться вимолювати життя. Глейдери всіх цих людей не переможуть. Психи — не грівери, і їх неможливо відключити ніяким кодом.
— Послухай-но, — звернувся Томас до Хорхе, повільно підводячись на ноги і щиро сподіваючись, що Мінхо більше не коїтиме дурниць. — Ми тут не просто так. Не такі собі шлапаки, які з’явилися у вас випадково. Ми маємо певну цінність. Живі, а не мертві.
Гнів Хорхе трішки пом’якшився. В погляді психа з’явилася цікавість, та він запитав про інше:
— Хто такі шлапаки?
Томас мало не розсміявся. Запитання здавалося трохи невчасним, але чомусь дуже доречним.
— Ти і я. Десять хвилин. На самоті. Більшого я не прошу. Бери з собою яку схочеш зброю.
Хорхе на це таки розсміявся — нагадувало це вологий хрип.
— Пробач, що зачіпаю твою гордість, хлопче, але зброя мені не знадобиться.
Він помовчав, і наступні кілька секунд видалися цілою годиною.
— Десять хвилин, — промовив нарешті псих. — Решта будьте тут, пильнуйте цих шмаркачів. Якщо скажу — починайте смертельні гри.
Він простягнув руку, вказуючи на темний коридор, який вів з приміщення просто навпроти потрощених дверей.
— Десять хвилин, — повторив Хорхе.
Томас кивнув. Оскільки Хорхе не зрушив з місця, довелося йому першому йти до місця переговорів — напевно, найважливіших у його житті.
А може, й останніх.
Розділ 27Виходячи у темний коридор, Томас відчував, що Хорхе просто наступає йому на п’яти. Тут пахло цвіллю і гниллю; зі стелі скрапувала вода, моторошне відлуння котилося коридором, і від цього звуку Томасу чомусь подумалося про кров.
— Іди й не зупиняйся, — промовив ззаду Хорхе. — В кінці є кімната зі стільцями. Як рипнешся — всі помруть.
Томасу хотілося розвернутися і на всю горлянку гаркнути на парубка, але він просто йшов собі далі.
— Я не ідіот. Можеш не корчити з себе крутого.
Псих у відповідь лише хихикнув.
У мовчанні минуло кілька хвилин. Нарешті Томас уперся в дерев’яні двері й без вагань повернув круглу сріблясту ручку, демонструючи Хорхе, що не втратив гідності.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Випробування вогнем», після закриття браузера.