Читати книгу - "Випробування вогнем"

Але, увійшовши в кімнату, він розгубився. Всередині панував суцільний морок.

Судячи зі звуків, Хорхе пройшов уперед. Потім почулося шелесь, наче хтось шарпнув важку тканину, і в очі вдарило гаряче, сліпуче світло. Томас примружився, затуляючи обличчя руками, а коли зір адаптувався, опустив руки; стало зрозуміло, що псих зірвав з вікна парусину. З цілого, нерозбитий вікна, за яким не було видно нічого, крім сонця й бетону.

— Сідай, — запропонував Хорхе значно привітніше, ніж Томас на те сподівався.

Напевно, псих зрозумів, що гість збирається поводитися виважено і спокійно. І що в переговорах є сенс, оскільки мешканцям напівзруйнованого будинку може дещо перепасти. Втім, Хорхе — псих, і тому Томас не мав певності, як саме реагуватиме місцевий ватажок.

З меблів у кімнаті було тільки два низькі дерев’яні стільці й столик між ними. Томас потягнув до себе найближчий стілець і сів. Хорхе, влаштувавшись навпроти, поставив лікті на стіл і склав долоні. Вираз його обличчя був непроникний, а очі не відривалися від Томаса.

— Починай.

Томас волів отримати бодай секунду на роздуми, щоб оформилася ідея, яка з’явилася ще там, у вестибюлі,— але розумів, що часу на це йому не дадуть.

— О’кей, — мовив Томас і повагався. Одне слово, та й те не до діла. Він глибоко вдихнув. — Ти там згадував «БЕЗУМ». Ми про них знаємо майже все, і мені дуже цікаво почути, що відомо тобі.

Хорхе не поворухнувся, жоден м’яз не здригнувся в нього на обличчі.

— Зараз не моя черга говорити.

— І справді,— Томас присунув стілець ближче до столу і закинув ногу на ногу. Слід розслабитися, і слова потечуть самі собою. — Важко почати: я не знаю, скільки відомо тобі. Зробімо так: я вважатиму, що ти в цій справі повний мудь.

— Наполегливо рекомендую не називати мене більше мудем.

Томас ковтнув — горло перехопило від страху.

— Це ж просто такий вираз.

— Кажи далі.

Томас глибоко вдихнув.

— Спершу нас було п’ятдесят хлопців… і одна дівчина, — на останньому слові Томас відчув укол болю. — Тепер нас усього одинадцятеро. Деталі мені не відомі, але «БЕЗУМ» — це така організація, яка знущається з нас із тільки їй відомих причин. Почалося все з місця під назвою Глейд, яке розташовувалося посеред мурованого Лабіринту, де водилися грівери.

Томас почекав, як відреагує Хорхе на цю чудернацьку інформацію. Псих сидів незворушно: з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.

І тоді Томас виклав йому все. І як влаштований Лабіринт, і як глейдери втекли з нього, і як втеча стала новим етапом експерименту. Томас розповів про Щура і про покладену на глейдерів задачу: подолати сотню миль на північ і цілими розшукати для себе прихисток, як назвав його Щур. Не забув Томас і про підземний тунель, летючі краплі живого срібла і перші кілька миль у пустелі.

Словом, розповів Хорхе геть усе. Що далі Томас розповідав, то божевільнішим йому самому це все видавалося. Однак він не уривав розповіді, оскільки не знав, що ще робити. Окрім того, він сподівався, що «БЕЗУМ» — такий само ворог психам, як і глейдерам.

От тільки про Терезу Томас вирішив не розповідати — про неї єдину.

— Це означає, що ми чимось особливі,— підсумував розповідь Томас. — «БЕЗУМ» не може знущатися з нас просто задля забави. Сенсу немає.

— До речі, про сенс, — нарешті, уперше за десять хвилин, заговорив Хорхе. Відведений для переговорів час минув. — Що ти можеш запропонувати?

Томас не відповів. Ось воно. Єдиний шанс.

— Ну? — поквапив Хорхе.

— Якщо ти, — зважився Томас, — допоможеш нам… ну, ти або хтось із твоїх допоможе нам дістатися прихистку…

— Та ну?..

— То ви й самі врятуєтеся… — до цього Томас і вів: поставив усе на простягнуту Щуром соломинку надії.— Щур казав, що у нас теж Спалах. Якщо нам вдасться дістатися прихистку, нам дадуть ліки. Сказав, що ліки в них є. Допоможи нам — і, можливо, теж отримаєш ліки, — Томас замовк і серйозно подивився на Хорхе.

Щось ледь вловне змінилося в погляді психа. Томас зрозумів: переговори успішні. На якусь частку секунди в очах Хорхе промайнула надія. На частку секунду, але Томас її помітив.

— Ліки, — повторив псих.

— Ліки, — підтвердив Томас, постановивши собі віднині менше говорити. Найголовніше він уже зробив.

Хорхе відкинувся на спинку стільця — дерево загрозливо зарипіло — і насупився, міркуючи.

— Тебе як звати?

Дивне питання… Томас начебто уже представлявся Хорхе. Принаймні так йому здавалося. Хоча, коли згадати обставини зустрічі…

— Я тебе звати? — повторив Хорхе. — Впевнений, якось же тебе звуть, hermano.

— А, так, вибач. Томас.

І знову вираз на обличчі Хорхе перемінився. На мить хлопець вловив у ньому… впізнавання. Змішане з подивом.

— Томас, ага. А кличуть тебе Томмі? Чи Том?

Тільки не Том! З болем Томас згадав останній сон про Терезу.

— Ні,— поквапився він заперечити. — Просто… Томас.

— Гаразд, просто Томасе. Дозволь запитати: ти своїм розм’яклим мозком здатний бодай віддалено уявити, що Спалах робить з людиною? Я схожий на