Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

— Мало хто. Він у горах росте, у місцях заповіданих.

— Гриб Калокирика?

— Кого?

— Так на моїй батьківщині називають гриб, що дарує довге життя.

— Він не всім «дарує», — нагадала руда. — Від нього частіше вмирають.

— А чому так?

— Ніхто не знає. Лише чаклуни з Громового хребта про те відають.

— Вони знають місця, де росте волошебний гриб?

— Вони про гриби відають все. У нашому городищі живе одна така жінка, її Зміївною називають. Вона трохи дурнувата, але через неї до нас промовляють зміїні боги. Так вона одного разу казала, що чаклуни є родичами грибів. Що вони трохи люди, а трохи гриби. І цей гриб, що є отрутою і ліками одночасно, також трошки гриб, а трошки людина.

— Серед верховинців також є такі зміївни. Вони їх «гадєрками» називають.

— У нас ще кажуть «причинні». Але все, що через ту жінку рекли зміїні боги, завжди збувалось. — Руда потерлась щокою об плече візантійця. — Завжди-завжди. До Зміївни навіть Пекич прислухається.

— А це що за один? — Макарій занурив своє обличчя у волосся Риски, чорне змішалось з рудим.

— Начальний волхв.

— А чому «Пекич»?

— Він відрікся від старих богів і перейшов під владу Пека Блудня.

— Таке буває?

— Старі боги не захищають нас у цих землях. Вони залишились на північному сході, біля могил предків. А люди ж не можуть жити без божого захисту. Тому Пекич присягнув Блудневі за себе й за нас, а той дав нам сім років мирного життя.

— Цікаві у вас жерці.

— Які вже є, — промурмотіла руда, блукаючи губами у вирізі Макарієвої сорочки.

— Давай поспимо, — запропонував колишній диякон.

— Як скажеш, — розчаровано кивнула руда.

— Рана болить?

— Свербить дуже.

— Це добре, якщо свербить, — позіхнув Макарій, підкинув цурок до вогнища й розтягнувся на облізлих шкурах. — Свербить — значить заживає.

«Трохи люди, а трохи гриби, — подумки пирхнув він. — Предивні діла Господні! Й чого лише я не бачив за ці роки, але люди-мухомори мені ще не зустрічались».

Минула ніч, але ані Спірки, ані Доброслави вони не дочекались. Макарій накинув на плечі овечий кожух, виліз з печери, і піднявся на стіну городища та оглянув околу. Жодне переміщення повітря не турбувало сіро-білої зимової непорушності гірського краю. За ніч снігу побільшало, він вкрив рідкі лисини вітровалів сріблястими ліжниками. Десь далеко внизу, під скелею та ж сніговими нароснями, шумував-джеркотів чорний потік. Над ним, наче грудки мороку, мерзли ворони. Височезні ялинки підносили свої засніжені шпилі до захмареного неба, що важко опустилось на гірське пасмо, накривши залісовілі гребні волохатим туманним стріччям. Розмотане вусібіч, воно висіло так низько, що здавалось досяжним для простягнутих з вежі рук. У цій картині візантієць відчув зловісне попередження, ретельно загорнуте у тишу й неполохану велич.

Гори немов казали: «Не ображай пустим рухом наш спокій, не чіпай наших тайн».

«Де мої наложниці?» — не розтуляючи губ, запитав їх Макарій.

Подвійне мовчання — звукове і астральне — було йому замість відповіді.

«Начувайтесь!» — так само беззвучно пригрозив він горам, зручніше перехопив рогатину й рушив до лісу.

Хамдуна з Жаринкою зазимували недалеко від Шепких воріт, під Сур-гіркою[62]. Судячи з назви, на цій гірці за доби чаклунів стояло капище сонцепоклонників. На її південному схилі, з якого у ясну погоду відкривався вид аж на чотирнадцять карпатських вершин, збереглись товстезні обгорілі колоди. Від них і досі віяло терпким неспокоєм, що залишився від давніх волхвувань. Кожного разу, йдучи попри них за водою, донька Стоймисла відчувала на собі щось на штиб пильного погляду. Кожного разу вона мурмотіла охоронні закляття, тричі спльовувала і намагалась якнайшвидше пробігти повз залишки капища. Жаринкові родовичі подейкували, що на Сур-гірці час від часу бачили невідомого духа, що в подобі білої кози рятував звірину від мисливської зброї. Тому полювали тут рідко. За ті вісім седмиць, що вони з войовницею прожили на гірці, люди з’являлись лише двічі. Одного вечора нижньою стежиною прокрокував самотній мандрівник у довгому ведмежому кожусі, одягненому хутром назовні. Гострі очі куниці розгледіли під одягом мандрівника небуденних розмірів зброю, радше за все сокиру. А через три дні на кабанячому водопійлі виникли сірі постаті верховинців та їхніх псів. Нарозвидні вони тихо вийшли з туману, й лише псячий гавкіт виказав їхню появу. Хамдуна з Жаринкою приготувались до бою, проте сильний вітер з Горганів урятував утікачок, не давши собакам відчути їхню присутність. Верховинці про щось довго радились, відтак зникли так само безгучно, як і прийшли. Від Шепких воріт потім чувся собачий гавкіт.

Хамдуна не дозволяла Жаринці полювати.

— Ти дуже шумна, тебе у горах почують, — посміхалась вона на всі мисливські поривання білявки.

Сама войовниця також намагалась не відходити далеко від їхньої схованки-землянки. Раз на седмицю вона впольовувала в Горохолиному лісі або ж у сусідньому, зарослому дубами, міжгір’ї то косулю, то молодого кабанчика. Хамдуна вміла запікати м’ясо між пласких каменів так, що грань майже не давала диму. А той, що виповзав з укриття тонкою цівкою, ніколи