Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

не піднімався вище берегів зарослої ялівцем улоговини. Смаженина у Хамдуни виходила соковитою і поживною. До м’яса дружина Богомола додавала сіль і терте зілля. Раз на три дні вона пила цілющий відвар з вербових гілок. Жаринка жадібно слідкувала за всіма діями войовниці, намагаючись вивчити та перейняти її навички. Та не крилась у діях, дещо пояснювала, але вперто мовчала, коли Стоймислова донька починала запитувати її про зброю, отрути, військові та маскувальні вміння.

Коли вони тікали від жаб’ячих людей, Хамдуна виявила нелюдську витривалість. Тоді від довгого бігу серце в Стоймислової доньки ледь не вистрибувало з кістяної клітки, а у войовниці дихання завше залишалось рівним. День за днем вони збільшували відстань од переслідувачів, Жаринка бігла з останніх сил, а Хамдуна, здавалось, лише почала розминати м’язи. Білявка запитала її тоді, котрий з богів дарує подібну силу, на що її хазяйка відповіла лише, що цього бога називають «ворогом лінощів». Жаринка довго думала над її відповіддю, але врешті-решт визнала, що не може второпати, про котрого з богів йдеться.

В перші дні їхніх спільних мандрів Жаринка побоювалась, що войовниця буде примушувати її до речей безбожних та протиприродних. Серед її родовичів ходили чутки, що войовничі жриці мавпують чоловіків. Злягаються із жінками-рабинями, прив’язуючи собі до стегон дерев’яні та шкіряні знаряддя. Подумки вона навіть змирилась із такою перспективою, проте Хамдуна не виявила зацікавлення принадами білявки. Жаринка подивувалась сама собі, коли на третю-четверту ніч відчула щось на кшталт розчарування. У войовниці було красиве і сильне тіло. Вона слідкувала за собою й випромінювала саме ту впевнену силу, що притягує жінок до чоловіків сильніше за красу і багатство.

Однієї ночі, вже у схованці під Сур-гіркою, Жаринка відчула на собі погляд Хамдуни. Очі білявка не розплющувала, але шкірою відчувала, що войовниця пильно дивиться на її обличчя і шию. Хвиля жару народилась між ніг Стоймислової доньки й побігла всім її тілом.

«Почалось!» — вона вирішила бути ніжною і покірною, як й належить вдячній рабині.

Але нічого не сталось. Відчуття погляду незабаром зникло.

Коли Жаринка наважилась розплющити очі й подивитись на свою хазяйку, та спала. Білявка ще довго крутилась на ліжнику й весь наступний день відчувала дратуючу млявість.

Мети свого походу Хамдуна також не розкривала. Зате розпитувала Жаринку про Громовий хребет та його населенців. Та була б і радою розповісти, але її знання в цьому напрямі були вельми куцими. Біле плем'я жило в лісовому краї лічені роки, і народна пам’ять ще не встигла обрости казками і легендами про тутешні дива. Жаринка знала лише одне певне передання, пов’язане з Громовим хребтом.

За повір’ями Білого племені, боги насилають на захланні сім’ї страшну хворобу: вселяють у новонароджених замість однієї аж три душі. Ознакою хорі є три ямочки під грудьми дитини. Хорватські могитичі вважають себе безсилими перед цим прокляттям. Отже, коли в однієї із куниць народився син з трьома ямочками, родичі почали схиляти охоплених жахом батьків до того, щоби принести його в жертву Пекові.

Рішучої миті Стоймислова наложниця-полонянка, котра народилась серед верховинців, порадила куничам не вчиняти зла, а звернутись до чаклунів з Громового хребта. Вони, казала горянка, лікують цю хор й з давніх-давен не роблять різниці між родами і племенами, допомагаючи за гроші усім потребуючим. Спочатку Волх спротивився цій пораді, але батько дитини належав до кунської знаті й до того ж довго чекав на сина. Врешті-решт Волх дав дозвіл віднести дитину до гірських чаклунів.

Батько дитини потім казав усім, що присягнув мовчати про все, що бачив і чув у горах. Його дружина виявилась більш балакучою. Вона розповіла, що чаклуни провідали їхню біду ще задовго до того, як нещасна сім’я побачила скелі Громового хребта. З гір назустріч куничам спустився одягнений в чорне маг, при священному дубі сотворив мольф[63], покатав веретено по дитячій сорочці, взяв срібло і сказав, що дві душі без борні залишили тіло, а третя законно перебуває у ньому в мирі і спокої.

— Маг був одягнений в чорне? — перепитала Хамдуна-Арата.

— Так казали.

— І катав веретено?

— Так.

— А що тепер з дитиною?

— Ніби здорова.

— А що ще у вас розповідають про чаклунів?

— Та наче нічого… — замислилась Жаринка. — А! — згадала вона. — Ті чаклуни роблять линовища.

— Що це таке?

— Це висушена гадюча шкіра. Якщо у відварі з правдивого линовища мити волосся, воно буде пухким і красивим і не сохнутиме від заздрісних поглядів. Правдиві линовища, освячені магами, верховинці продають лише за щире срібло. В нашому домі також є линовища з Громового хребта. Мати зберігає їх у скрині під божницею.

— Їх роблять зі звичайних гадюк?

— Ми називаємо цих змій писаними гадюками, бо вони несуть на спинах хвилясті мережки.

— Чаклуни з Громового хребта вклоняються писаним гадюкам?

— Не знаю, — похитала головою білявка. — Про таке ніхто не казав… Якби вони вважали гадюк за святе, то хіба б продавали їхні шкіри?

— Деякі маги продають свої святині.

— Навіщо?

— Я цьому також дивуюсь, — визнала Хамдуна. — Але я сама бачила, як християнські ченці у Теодоро[64] торгували забальзамованими пальцями та дітородними членами своїх мучеників. Вони називають такі святині «мощами» й ревно вклоняються їм.

— Християни — пусті люди, — впевнено мовила Жаринка. — В теремі мого батька часто гостюють купці-християни.