Читати книгу - "Вірнопідданий"

разу. «Це була пастка! Він хотів піймати мене і знешкодити… Але він ще побачить!» І, твердо крокуючи по Кайзер-Вільгельмштрасе, Дідеріх стискав кулаки в кишені. «Поки що доведеться з ним ладнати, але горе йому буде, коли я стану сильніший за нього!»

Бургомістрів будинок був заново покритий олійною фарбою, а дзеркальні шибки, як завжди, сліпуче блищали. Двері відчинила гарненька покоївка. Сходами, де усміхнений фарфоровий хлопчик тримав у руці лампочку, і через передпокій, в якому майже перед кожним столиком або стільцем лежав килимок, Дідеріха провели до вітальні. Вона була із світлого дерева і обвішана приємними картинами, під якими бургомістр і ще якийсь пан сиділи за сніданком. Доктор Шеффельвейс простяг Дідеріхові бліду руку і при цьому оглянув його поверх пенсне. Проте не можна було з певністю сказати, що він дивиться на нього, — такий невиразний був погляд його очей, безбарвних, як усе обличчя з ріденькими бачками, що розліталися в боки. Бургомістр кілька разів відкривав рота, перш ніж підшукав речення, яке ні до чого не зобов’язувало.

— Рубці добрячі! — сказав він і звернувся до другого пана: — Чи не так?

До цього другого пана Дідеріх спершу поставився з великою стриманістю, бо він дуже скидався на єврея. Але бургомістр відрекомендував: — Асесор Ядасон з прокуратури, — після чого Дідеріх, звичайно, не міг не віддати глибокого поклону.

— Сідайте-но мерщій, — сказав бургомістр, — ми саме починаємо. — Він налив Дідеріхові портеру і подав йому сьомги. — Жінки й тещі нема вдома, діти — в школі, прямо парубоцький рай, за ваше здоров’я!

Єврейського вигляду пан з прокуратури був цілком зайнятий покоївкою. Поки вона поралася біля стола коло нього, його рука зникла. Коли покоївка вийшла, він хотів почати розмову про громадські справи, але бургомістр це дав йому й слова сказати:

— Мої дами повернуться не раніше як в обід, бо теща пішла до зубного лікаря. Я знаю, йому доведеться з нею поморочитись, а тим часом дім увесь наш. — Він витяг з буфета пляшку лікеру, похвалив його, вислухав від гостей потвердження його високої якості і монотонно, не перестаючи жувати, і далі вихваляв ідилію своїх дообідніх годин. Помалу, всупереч життєрадісному настрою, обличчя його ставало все стурбованішим, він відчував, що розмова так далі тривати не може, і після того, як з хвилину всі помовчали, зважився:

— Я гадаю, докторе Геслінгу… Мій будинок не стоїть у сусідстві з вашим, і мені здається цілком природним, що ви раніше, як відвідати мене, були з візитом у деяких інших осіб…

Дідеріх загодя почервонів, збираючись збрехати. «Все одно про це довідаються», — своєчасно подумав він і сказав:

— Я справді дозволив собі. Себто, звичайно, перший візит я мав намір зробити вам, пане бургомістре. Лише з пошани до пам’яті мого батька, який завжди так шанував старого пана Бука…

— Зрозуміло, цілком зрозуміло. — Бургомістр багатозначно закивав головою. — Пан Бук — найстаріший з наших заслужених громадян і тому має цілком законний вплив.

— Поки що! — сказав на диво верескливим голосом пан з прокуратури і зачіпно глянув на Дідеріха.

Бургомістр нахилився над сиром. Дідеріх відчув себе беззахисним і закліпав очима. Але погляд пана асесора наполегливо вимагав відповіді, і він пробурмотів щось про «пошану, яка ввійшла в плоть і кров», і послався навіть на спогади з часів дитинства на виправдання того, що він спершу зайшов до старого Бука. При цьому він з острахом роздивлявся величезні червоні настовбурчені вуха пана з прокуратури. Цей останній дозволив Дідеріхові, ніби обвинуваченому, що заплутався у власних свідченнях, довести до кінця своє безладне лепетання; нарешті він рішучим тоном відрубав:

— У деяких випадках пошана існує для того, щоб від неї відучитися.

Дідеріх розгубився; потім вирішив засміятися, показавши цим, що розуміє його. Бургомістр з блідою усмішкою і примирливим рухом сказав:

— Пан асесор доктор Ядасон любить жартувати, що я особисто ціную в ньому над усе. Але моє становище змушує мене дивитися на речі об’єктивно і без упередження. І тому я повинен сказати: з одного боку…

— Перейдімо зразу до другого боку! — зажадав асесор Ядасон. — Для мене як представника державної влади і переконаного прихильника існуючого ладу цей пан Бук і його прибічник, депутат рейхстагу Кюлеман, — як своїм минулим, так і своїми поглядами — просто бунтівники, та й годі. Я не приховую своїх думок, це не гідно німця. Відкривати їдальні для бідних — будь ласка; але найкращої їжею для народу є добромисний напрям думок. Звичайно, і притулки для ідіотів також дуже корисні.

— Але тільки для вірнопідданих, — додав Дідеріх.

Бургомістр жестами прагнув угамувати їх.

— Панове! — благав він. — Панове! Якщо говорити щиро, то, звичайно, при всій пошані до вищезгаданих панів, як до громадян, з другого боку, все ж таки…

— З другого боку, — суворо повторив Ядасон.

— … не можна не висловити найглибшого жалю, що наші стосунки з представниками уряду склалися так нещасливо, хоч я прошу взяти до уваги, що надзвичайна різкість лана урядового президента фон Вулькова щодо міської влади…

— Щодо недобромисних організацій! — докинув Ядасон.

Дідеріх дозволив собі утрутитися:

— Я дотримуюся ліберальних поглядів, але повинен сказати…

— Місто, — заявив Ядасон, — яке не йде назустріч законним бажанням уряду, не повинне дивуватися, коли до нього ставляться так холодно.

— Від Берліна до Неціга, — запевнив Дідеріх, — можна було б доїхати вдвічі швидше, якби ми були в кращих стосунках з органами влади.

Бургомістр дав їм закінчити свій дует; він був блідий, очі його за скельцями пенсне були напівзаплющені. Раптом він подивився на них з легкою посмішкою.

— Панове, не трудіться, я знаю, що існує напрям думок, який більше відповідає духові часу, ніж той, який виявляють міські власті. Повірте, не моя в тому провина, що його величності не послали телеграми з викладом вірно— підданчих почуттів з нагоди його перебування в нашій провінції під час торішніх маневрів…