Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

починається путівник по Маврікію.

Поминувши гострі рифи, «Витязь» наближався до берега. Нелегка це річ! На кожному кроці очікує небезпека; про неї нагадує лоція: мореплавцю, остерігайся мілин, які підступають до самого фарватеру; зваж і на мінливі течії, водоверті, що не одне судно затягнули на рифи. Та й після того, як судно заякориться, машина повинна бути в постійній готовності, щоб вчасно, коли розлютується циклон, вийти у море.

Маючи таку невтішну інформацію, ми виставили дозорців, уповільнили хід. Ехолот фіксував глибини… Поминули низинний мис з красномовним йменням — Нещастя. Скелясті береги нависали над гаванню Порт-Луї. Громаддя гір, долини…

Як тільки ступили на берег, підійшло двоє хлопців-остров’ян.

— Садакан і Ганніс.

Вони погодилися показати Порт-Луї.

Місто пашіло спекою розжарених вулиць. Плетиво завулків. Біля ветхих глинобитих хижок зграйки дітлахів. Сумні очі. Простягають руки, просять милостині. Таке ми бачили й на інших островах.

Від набережної веде широкий Арсенал-стріт. Численні магазинчики й таверни. Вулички й завулки то петляють серед хаосу будинків, то губляться з-поміж приземкуватих хаток бідарів. Місто розкинулось обабіч ріки, біля підніжжя гір.

— Колись тут було військове поселення, — розповів Ганніс. — На його місці раби збудували цитадель, мур ще он сіріє вгорі.

Захекавшись, дісталися на вершину. У кам’яних стінах — щілини-бійниці. Ганніс пояснив:

— Фортеця слугувала не для оборони: у ній тримали рабів.

Мур почорнів од часу; фортеця заросла травою, де-не-де до світла пробиваються тоненькі пагінці акації. Похмуре запустіння, темні камери — свідки жорстоких часів. Та — ба. Чи це тільки відлуння історії? З кам’яного «мішка» раптом людський голос. Закривавлений, з невимовним жахом в очах юнак простягав руку — просить їсти. Хто він? Чого тут?

— Махмед, — про щось запитавши хлопця, каже Садакан.

Хтозна, через що не поладив він з властями. На острові жорстокий поліцейський режим. Переслідують патріотів. Похмуре сьогодення; мов привиди, напливають і картини похмурої минувшини… «Люди різних національностей на вулицях Порт-Луї були найцікавішим видовищем, — писав Чарльз Дарвін, відвідавши острів у минулому столітті. І далі: — Сюди на вічне заслання вивозили злочинців з Індії».

Виходить, і заселення Маврікія — ганебна сторінка історії.

Ще до того як португальські колонізатори «відкрили» острів для європейців, він був відкритий фінікійцями. У шістнадцятому столітті Маврікій, відомий як Срібний острів, поневолили голландці, пізніше — французи й англійці. І — пішло гендлярство. На початку XVIII століття, захопивши Маврікій, французи переіменовують його в Іль-де-Франс, тобто французький острів. Починається суперечка між французами й англійцями. У 1810 році Маврікій захопила англійська ескадра. На плантаціях цукрової тростини, на будівництві Порт-Луї працювали тисячі рабів. Процвітала торгівля живим товаром.

Скільки тут пам’ятників поневолювачам! Майже на кожній вулиці увічнені в граніт «герої». Губернатор Малортик, котрий і після закону про заборону рабства вів жваву торгівлю людьми; інший людолов, «засновник» Порт-Луї — Лабурдоней, на совісті якого тисячі смертей невільників, король Едуард VII; воєводи, «відкривачі» земель.

На околиці Порт-Луї ми завітали до ботанічного саду. Кажуть, він — найкращий у світі. В ньому й справді зібрано рослини чи не з усіх континентів. Бамбук, сандал, папайя, тамаринди, мускатне дерево…

Як вабить у затінок ось цей велет з пишною кроною! Лапате, як у банана, листя. Подумав, банан.

— Ні, — відповів Садакан, — це «дерево мандрівника». Батьківщина його — Мадагаскар.

Юнак нагнув гілку, надрізав соковитий листок, і з нього потекла прозора, чиста рідина.

— Пийте! — запросив Садакан.

Я припав до «струмка». Смачна, приємна водиця, а Садакан сміється.

— Тепер зрозуміло, чому його називають «деревом мандрівника»? У найжаркішу спекоту воно зберігає воду, рятує подорожан від спраги.

Раптом нашу увагу привернуло страхітливе створіння. Людина — не людина. Підходимо ближче: так, людина. Хлопець-каліка. Вправно знявши пальцями ноги капелюха, привітався. Довідавшись, що ми з Радянського Союзу, радісно посміхнувся і щось сказав.

— Він хоче вам на згадку намалювати картину, — переклав його слова Садакан.

Ми здивовані. Як же він, безрукий, малюватиме? Пальцями ноги хлопець спритно взяв пензель, фарби, заходився малювати. Минали хвилини, на аркушику проступили обриси навколишніх гір — Пітер Бот, Поль Евіжені. Ось маврікієць намалював прапор із серпом і молотом, потім прапор Маврікія.

Дивна вона, ця гора Пітер Бот, яка височіє вдалині і яку малює хлопець. На її вершину хтось ніби навмисне поклав величезну брилу. Я запитав художника, що то за брила.

— Така легенда, — відповів хлопець. — Її склали давно, ще наші прадіди. В легенді сказано, ніби дужий велетень виніс отой камінь на гору. Кам’яна брила — то тягар, що з давнини гнітить народ. Вона ледь тримається і впаде, коли останній поневолювач залишить Маврікій.

Поблукавши по острову, ми зайшли в одну з крамничок Порт-Луї. Вона містилася на вузькій гомінкій вулиці, наче скелями затиснутій між громаддям велетенських будинків.

Переступивши поріг, привіталися з господарем — худорлявим, засмаглим молодим чоловіком. Попросили щось випити. Він дістав з холодильника кілька запітнілих пляшок кока-коли.

В тісному закутті крамниці чого тільки не було: фрукти, бакалія, тут же поруч — газети, книги. Я підійшов до прилавка, погортав кілька бойовиків і раптом побачив у перекладі на англійську мову твори Леніна, Шевченка. Поряд — стенд з краєвидами Києва.

Помітивши мою зацікавленість, господар підійшов ближче.

— Ленін, — сказав я, беручи до рук том.

— Ленін, — повторив незнайомець.

Привітна усмішка осяяла його лице.

— Англійці чи, може, французи? — запитав він російською мовою.

— Ні, з Радянського Союзу.

Видно, це було для нього несподіванкою. Якусь мить він мовчав, а потім, хвилюючись, заговорив:

— О дорогі товариші! Ласкаво просимо. Чого ж ви одразу не сказали? Сундері! — гукнув.

Із закутка вибігла струнка дівчина, як дві краплі води схожа на нашого співрозмовника.

— Сундері, — звернувся до неї, — принеси мерщій стільці.

Дівчинка метнулася по стільці, а ми, здивовані, почали розпитувати, що за крамниця і хто