Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

ж він, її господар.

— Говіндсамі Калімуто, — назвав своє ім’я маврікієць. — Певне, здивовані, звідки знаю вашу мову?

Зізнались, що так.

— Що ж, я не раз бував у Радянському Союзі. У Москві, Києві в мене лишилося чимало друзів.

З кишені вийняв записник, погортав.

— Ось, — прочитав, силкуючись якомога точніше вимовляти важкі для нього ймення. — Анатолій Хорунжий. Може, знаєте?

Я відповів, що знаю: це наш письменник. І в свою чергу поцікавився, де він з ним познайомився.

— У Криму, під час Всесвітнього фестивалю молоді.

… Калімуто працював у порту, змінив кілька професій.

І всюди, де б не був, бачив, як експлуатують простий народ. Говіндсамі Калімуто увібрав у себе гнів і біль свого народу і вирішив будь-що боротися за його щастя! Але як?

І відповідь знайшов у Леніна. Якось йому до рук попала книжка творів Володимира Ілліча. Відтоді Ленін став супутником його життя — хлопець почав пропагувати ленінське слово серед своїх друзів. Придбав невеличку крамницю. Але головне тепер у його житті інше. Він згуртував навколо себе однодумців — таких, як і сам, знедолених, але певних у правоті своєї боротьби товаришів.

Так на Маврікії виникла Ленінська молодіжна організація. Товариші обрали Говіндсамі ватажком. Спочатку їх було небагато. Члени організації виступали проти існуючого колоніального режиму, відстоювали громадянські права маврікійців. З кожним роком лави організації зростали. Невеличка група перетворилась в організацію з відділеннями по всьому острову. І з перших кроків боротьби рівнялися вони на Радянський Союз, а невдовзі звернулися до нашої країни по допомогу. Радянська молодь відгукнулася на цей голос. На далекий острів почали надходити книги, політична й художня література.

… На вулиці Бурбон-стріт, проти пишного католицького храму — нічим не примітний будиночок. Вгорі емблема: мускулястий чоловік кує меч, поруч розбитий ланцюг. Майстерно виготовлений силует Леніна і напис: «Ленінська організація острова Маврікій». Це — штаб маврікійської Ленінської організації, її Центральний Комітет.

Заходимо наче в рідний дім. На стендах — твори Леніна, довідники про Радянський Союз, книги наших письменників. Обступають привітні маврікійці. Розпитують про Радянський Союз. Зі мною вітається високий юнак — таміл, виходець з Цейлону. На лівій руці у нього татуїровка: серп і молот. Перехопивши мій погляд, пояснює:

— Я — комуніст.

— Це Джімі, наш поет, — пояснив Калімуто.

ЧУДОДІЙ І СПАДКОЄМЕЦЬ МУДРОГО ШІВИ

… З четвертої до восьмої ранку ми з Анукіним на ллойдівській вахті. В наші обов’язки входить вчасно будити екіпаж. Першими піднімаємо кока, камбузниць. А вже потім решту екіпажу.

Анукін, щоб дзвін долетів до. кожного, відчайдушно калатає в ринду. Лункі удари пронизують світанкову тишу і довго не стихають. З наметів, з кают вибігають витязяни на фіззарядку. Дзвін ринди будь-кого підніме на ноги. На інших кораблях уже давно забуто цей ритуал; там ринда — тільки згадка про минулі літа. На «Витязі» вона й понині живе. І ми вдячні капітанові за його повагу до цієї морської традиції, бо чистий дзвін, що бринить над океаном, у кожного з нас пробуджує вабливі, як ми їх уявляли в дитинстві, картини морського життя.

Але даремно Анукін старається: і без його сигналів на судні давно ніхто не спить. Особливо ранні пташки — науковці, ті з них, хто вперше потрапив на море і після кабінетної роботи збагнув усю принадність голубої стихії; ну, і ті, хто став палким прихильником вчення йогів.

У пітьмі, коли схід ледь-ледь позолотить краєвиди, на кормі, півбаку — по всіх палубах видно, як стирчать в небо десятки ніг…

— Нічого робити, — каже Анукін, — тому й стоять на головах.

Він, Анатолій, несправедливий: у тих «йогів» робота не легше нашої; вони ж не з неба впали! Усе це океанологи, мотористи, хлопці з робочої бригади.

На далеких на зелених Горизонтських островах, Як засвідчують учені, Всі стоять на головах, —

вголос декламує Анукін.

Тепер важко встановити, хто першим на «Витязі» захопився вправами йогів. В усякому разі, після того як ми побували в Індії, відвідали Кайвалядхаму — інститут йогів, на судні почали ставати сторчка десятки людей. Якась напасть! Боцман, ревний охоронець порядку, злостився, мовляв, це ні на що не схоже і не відповідає вимогам морського статуту. Але що він вдіє, якщо навіть кок, товстун, і той щодня на голові стоїть?

І ось одного дня Калімуто запросив нас на зустріч з справжнім йогом.

Особисто я не дуже повірив, що побачу чудо, бо нас уже знайомили з справжніми йогами ще в Індії і на Цейлоні. Коли відвідали бомбейський інститут Кайвалядхаму, склалося враження, що то була звичайна спортивна школа.

Але те, що ми побачили на Маврікії, просто вразило мене.

Було надвечір’я. Ще давалася взнаки млосна задуха. Ген над містом білів храм Санта-Марія. Тишу пронизував верескливий голос муедзіна, котрий скликав до вечірні. Людина не може так гучно кричати. В трубу горланить, чи що! Так і є, муедзін користується радіорупором.

Перейшовши канал, ми. звернули ліворуч.

— Тут і живе Ісорі Джаймангалсин, уславлений йог Маврікія, — сказав Калімуто.

Невеличка халупка тулилася до кам’яного муру міської винарні. Йог працює у ній сторожем.

Тісне, встелене кам’яними брилами подвір’я. В закутку — гора порожніх пляшок.

— Стільки випити і стати йогом — не кожен може, — пожартував я.

— Ні, — відповідає Калімуто, — йог не п’є. Та про це він сам вам розповість.

З хатини вийшов щупленький чоловік. Заговорив з Калімуто. Той переклав:

— Йог згоден показати деякі вправи. Сідайте!

Ми посідали на долівку, а Ісорі пішов до