Читати книгу - "Велике плавання"

ноги.

Світ живих істот, які пурхали, щебетали, свистали і верещали навколо нас, був такий не схожий на все, бачене досі, що перші хвилини я стояв, мов зачарований, дивився і слухав, неспроможний вимовити й слова або поворухнутися.

Орніччо, який краще від мене відчуває і розуміє красу, поводився мов шалений.

Він лягав на траву і качався по ній, потім схоплювався й обіймав дерева, брав у рот квіти і камінчики або раптом, виструнчившись на весь зріст, вдихав у себе повітря, напоєне пахощами, і, знемагаючи, падав на землю.

Його дикі рухи привернули до нас увагу мешканців острова.

Вони наблизилися, полохливі, мов лісові звірята.

Орніччо вони зачарували не менше, ніж навколишня природа, і викликали у нього зливу запальних вигуків.

Можливо, це сталося тому, що ми гадали зустрітися або з жовтошкірими, описаними Марко Поло, або з потворними дикунами, яких португальці вивозили з Гвінейського узбережжя. Але. ми не побачили ні жовтих облич, ні косих очей, ні широких губ, ні приплюснутих носів, ні волосся, що більше нагадує повсть, ніж волосся.

Мешканці острова були високі, стрункі люди з пропорційно розвиненим тілом. Спочатку мені здалося, що їхні великі, широко розплющені очі мають короткозорий вираз, одначе, придивившись, я зрозумів, що дикості їхньому погляду надає червона і жовта фарба, якою вони обводять очі. Деякі з них розмальовують обличчя й груди, а я бачив і таких, у яких фарбою забарвлене все тіло. Ці люди зовсім не знають сорому і не носять ніякого одягу.

Розмовляють вони надзвичайно милозвучною мовою, яка великою кількістю голосних звуків нагадує белькіт немовлят.

Волосся їхнє, пряме і жорстке, спереду відкинуте з лоба, ззаду досягає крижів.

Від європейців вони відрізняються мідяно-червоним кольором обличчя і тіла, високими вилицями і широким лобом.

Тут же, в очереті, ми побачили їхні човни, видовбані вельми майстерно з суцільного дерева, дуже схожі на той, якого показував служник губернатора на Канарських островах. Крім того, на березі лежав перекинутий довгий човен, у якому вільно могло б вміститися сорок-сорок п'ять веслярів. Широкі весла мають форму лопат, якими пекарі саджають у піч хліб. Човни тут називаються «каное».

Мешканці острова здались мені надто привітними і тямущими; зустрічаючи нас, вони жваво виявляли радість. Себе, як і свій острів, вони називають гуанахані. Наші імена, повторені кілька разів, вони негайно запам'ятали і дуже смішили нас, вказуючи по черзі то на мене, то на синьйора Маріо, то на Орніччо і називаючи нас на ймення з незвичною і приємною вимовою. Дикуни з гордістю показували мідні дзвіночки, якими їх уранці обдарував адміралів почт; у декого були ще клапті дешевої червоної тканини.

У трьох чи чотирьох з них ми бачили протнуті крізь ніс палички з дерева, кістки і якогось металу.

Стрункий, вродливий юнак, який виділявся своєю зовнішністю навіть серед цих вродливих людей, сумовито дивився на іграшки, якими білі нагородили його земляків. З його знаків ми зрозуміли, що вранці його не було на березі, і він не отримав подарунка.

Орніччо, жодної миті не вагаючись, зняв з себе срібний філігранний[65] ланцюжок і надів юнакові на шию. І треба було бачити радість цієї великої дитини!

Із вдячності за це він подарував мені й Орніччо по великій пластинці з просвердленими у ній дірочками; такі пластинки він носив у вухах, як сережки. Метал, з якого вони були зроблені, подібний до заліза, але в розрізі відсвічував міддю.

Орніччо так був захоплений усім побаченим і почутим, що його ніяк неможливо було умовити повернутись назад на корабель.

Матроси хотіли поїхати без нього, але пожаліли мого друга, бо тоді йому вже не вдалося б уникнути адміралового гніву.

Забувши про все на світі, Орніччо взяв за руку молодого індіанця і блукав з ним по острову. Через три години знайомства гуанаханець знав уже такі кастільські слова, як «вода», «пити», «човен», «будинок», «дзвіночок», і наші імена — Франческо, Орніччо, Маріо. Вказуючи пальцем на себе, він назвав і своє ім'я — Аотак. Але він ніяк не міг назвати меч, шпагу, кинджал і начебто не розумів, навіщо ці речі.

Не тільки Аотак, але й всі зустрінуті нами індіанці не знали, що таке зброя, і, довірливо приторкаючись до гострих мечів, ранили собі руки.

Нарешті з корабля нам дали знак повертатися. Орніччо не вигадав чогось кращого, як взяти Аотака з собою на корабель. Юнак біля берега трохи завагався, занепокоєно оглянувшись на острів, але, побачивши мого друга, який ласкаво усміхався, почав усміхатися й собі і стрибнув у човен.

Пан був задоволений вчинком Орніччо.

— Цей юнак стане нам у пригоді у наших подальших мандрах, — сказав він.

Адмірал має намір завтра залишити цей гостинний острів і вирушити на пошуки країни Сіпанго, що, як він гадає, знаходиться десь недалеко.

Мій друг мене дуже здивував, заявивши, що він залюбки не розлучався б з цим чудовим островом.

— Бо, — сказав він, — що ми можемо знайти у Сіпанго, Катаї чи навіть в Індії? — Знову будинки, палаци, крамарів, товари і зброю.

Можливо, він і має рацію.

Він навіть склав іспанською мовою пісеньку про чудовий райський острів Гуанахані; вона закінчувалася словами:

Por Castilla e por Leon Nuevo Mundo dio Colon[66].

Панові так сподобалися ці слова, що він вирішив узяти їх своїм девізом і викарбувати на гербі, якого йому обіцяла