Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

він згадав, що очі в нього заплющені. Тоді він обережно розтулив повіки: нема нікого, тільки ледь блимає, плаваючи в оливі, запалений гнотик. Карл відчув, що йому вже незмога терпіти цю гнітючу тишу, він устав з ліжка, як був — у самій нічній сорочці,— навшпиньки вислизнув у бічні двері й кружним шляхом дістався до передпокою своєї спочивальні. Вся варта спала на лавах попід стінами, лиш капітан стояв посеред кімнати, згорнувши на грудях руки, і Карл, з'явившись несподівано, побачив його погляд, сповнений надто глибокої задуми. Такий погляд буває тільки у змовників! Помітивши, що на нього дивляться, капітан відразу напустив на себе байдужість і тим збудив у короля ще сильнішу підозру. Король не переступив порога; стоячи на дверях, він спершу озирнувся, ніби позад нього були якісь захисники. А тоді приклав до уст долоні, стулені дудочкою, й зашепотів:

— Аморі, я тобі довіряю, ти мені щирий друг. Та коли світло від смолоскипа впало на твого лейтенанта, я побачив, що він зрадник. Посварися з ним за що-небудь, і щоб я його більше не бачив! Іди зараз на подвір'я, а я пришлю його до тебе.

Капітан скорився наказові, Карл розбудив лейтенанта й зашепотів йому на вухо. Він порадив юнакові не чекати сварки і двобою:

— Бий зразу — і квит! А потім кричи, що він на тебе напав.

Тоді прослизнув до спочивальні і вийшов звідти, аж коли вартові, зчинили галас.

— Що тут діється? Пропустіть! — гукнув він навдивовижу владно, хоч був у самій нічній сорочці.

Люди за спиною в нього мовчали. Щулячись від прохолодного ранкового вітру і від страху, Карл перехилився через поруччя кручених сходів. Унизу, в плямі сірого вранішнього світла, лежало на плитах подвір'я людське тіло, а біля нього хтось стояв і, розмахуючи руками, кричав: «Ґвалт!» Раптом Карл почув ззаду спокійний материн голос:

— Скажи, хай замовкне і йде сюди.

Аж тепер він помітив, що мати вже відіслала варту геть. Він махнув убивці рукою. Поки той підіймався нагору, пані Катрін кількома короткими запитаннями з'ясувала, що це тут витіяв її неповороткий, але запальний син.

— Ліньєролю, — звернулась вона до молодого лейтенанта, щойно голова його показалась на сходах, — ви зробили королю велику послугу.

— Дуже радий, вельможна пані,— безтурботно відказав молодик. Він узагалі виявився балакучий. — Капітан Аморі був таємний гугенот. Ви цього не знали, вельможна пані? Він довідався про ваші заміри проти його одновірців і був допіру дуже схвильований. Від нього ж таки я сю ніч почув, що має статись. Я теж докладу рук! Із превеликою радістю! Ото буде веселенька різанина!

Карла Дев'ятого, що стояв у самій нічній сорочці, аж затрусило від тих слів. Йому довелося зіпертись на стіну. Добре, що юний Ліньєроль стояв перед ним, а пані Катрін не спускала з ока їх обох. Вона заговорила млявим і жирним голосом:

— Ви сьогодні добре себе показали й заробили келих вина, молодче. Ходімо!

Чалапаючи перевальцем, вона повела його до своєї спочивальні, там відчинила широку низеньку шафку, оздоблену нагорі масивними гранчастими шпилями, й налила йому вина.

— А тепер ідіть спати, — сказала вона, коли Ліньєроль вихилив келих і враз якось ніби зів'яв. — На службу сьогодні не повертайтесь, — ласкаво додала вона. Та юнак, видно, вже не зрозумів її. Він вийшов, заточуючись, а королева провела його поглядом аж до сходів. Там він раптом, ніби підтятий, сторч головою полетів униз. Тоді Катерина Медічі вдоволено зачинила двері.

— Скрутив собі в'язи, — добродушно зауважила вона. — Так було треба, синку, щоб у тебе щоки знов порожевіли. Уже все минулось. А бліді ми з тобою, мабуть, лиш через те, що світанок сірий.

Той самий ранок

Той самий ранок, тільки не сірий, а жовтаво-рожевий, застав Анрі Наваррського в неракському саду, де він ніяк не міг розлучитися з Флеретою, дочкою садівника.

— Іди, коханий. Зараз батько встане — що він подумає, як побачить тебе?

— Нічого лихого, серденько. Вірний слуга моєї матері ніколи не подумає, ніби я хочу його скривдити.

— Та ти його й не кривдиш, мене кохаючи. Ти тільки мене тяжко скривдиш, коли поїдеш.

— Але ж принц мусить весь час їздити по своїх землях. То в бій, то…

— То куди?

— Цього тобі не треба знати, Флерето. Щасливіша ти від цього не станеш, а нам слід бути щасливими весь час, поки ми разом.

— Це правда? Ти щасливий зі мною?

— Я ще ніколи не був такий щасливий! Ну коли я бачив такий світанок? Рожевий, як твої щічки! Я його ніколи не забуду. І кожна оця квіточка навік залишиться в моїй пам'яті.

— Ранок недовгий, та й квіти хутко відцвітуть. А я зостанусь і чекатиму. Хоч як далеко ти заїдеш, хоч що тобі спіткається, — згадай мене, і оцю комірчину, як у ній пахтіло садом, коли ми кохались, і мої уста, як ти їх…

— Флерето!

— …оце поцілував останній раз. А тепер іди вже, бо по тебе сюди прийдуть, а я не хочу, щоб хтось іще бачив твій прощальний погляд.

— Тоді втопім наші останні погляди в криниці. Ходімо, Флерето! Обійми мене за шию! А я тебе за стан! А тепер погляньмо обоє вниз, у воду, і там наші очі зустрінуться. Тобі сімнадцять років, Флерето.

— А тобі вісімнадцять, любчику.

— Та коли ми й зовсім постаріємо, ця криниця пам'ятатиме нас, і навіть коли ми вже давно лежатимемо в домовині.

— Анрі, я вже не бачу твого обличчя.

— І твоє там унизу чогось туманиться, Флерето.

— А я