Читати книгу - "В погоні за Привидом"

class="book">Через деякий час Голубєв вів далі свою розповідь вже зовсім тихо, майже пошепки:

— Страшно було зважитися на це, але іншого виходу у нас не було. Як тільки ми дали свою згоду, нас знову переправили через океан, у Західну Німеччину. Потримали деякий час на збірному пункті завербованих на шпигунсько-диверсійну роботу в Оберферінзі, передмісті Мюнхена, а потім зарахували у шпигунську школу в Обераммергау, теж поблизу Мюнхена. А коли ми закінчили, нарешті, школу, видали нам ось такі «Записні книжки парашутистів».

З цими словами Голубєв простягнув старшому лейтенантові невелику, трохи більшу від сірникової коробки, жовту книжечку із штампом військового відомства США.

Старший лейтенант розкрив її і прочитав на першій сторінці:

«Ця форма заведена для всіх парашутистів. Вона служить для обліку виданих коштів і повинна зберігатися в потайній кишені парашутиста, поки він перебуває на службі».

— З виданих коштів, — посміхаючись, зауважив Голубєв, — залишилось у мене тільки ось це. — Він подав старшому лейтенантові скляну ампулу в якимсь порошком і додав — Ціаністий калій. Рекомендується як диверсійна зброя. Спеціальна інструкція приписує також, на випадок «провалу», за допомогою цієї ж отрути кінчати самогубством.

Голубєв хотів додати ще щось, але в цей час пролунав різкий телефонний дзвінок, і він замовк на півслові.

Старший лейтенант зняв трубку.

— Товариш Лунін? — почув він голос свого начальника.

— Так точно.

— Ну, ми все з'ясували. Київський інженер Олександр Андрійович Голубєв справді робив свого часу запит про сина Степана Голубєва, 1925 року народження, у 1943 році насильно вивезеного до Німеччини. Останній лист від сина прийшов у грудні 1944 року з міста Гамбурга. Батьки Голубєва загинули під кінець війни, тому точних прикмет їхнього сина не вдалося поки що взнати. Запитайте у нього домашню адресу його батьків.

— Скажіть, а ви не забули ще вашої київської адреси? — звернувся старший лейтенант до Голубєва.

— Як же не пам'ятати! — жваво вигукнув Голубєв. — Київ, вулиця Котовського, будинок номер тридцять, квартира двадцять сім, третій поверх. Чудово все пам'ятаю! Вікна виходять у двір. У дворі під вікнами — три дерева: дві тополі і один ясен.

— Не повторюйте його відповіді, — пролунав у трубці голос начальника. — Я все чув. Адреса збігається, хоча в той будинок попала фашистська бомба і на його місці споруджено тепер новий будинок. Ну, у мене все поки що. Продовжуйте допит.

Старший лейтенант поклав трубку на важелі апарата і хотів поцікавитися ще чимсь, але Голубєв квапливо перебив йото:

— Я розумію, товаришу старший лейтенант, всього цього, звичайно, дуже мало, щоб повірити мені… Але у мене є ще й інші докази.

Він почекав якусь мить, переводячи подих, і почав говорити раптом швидко, наче боячись, що йому можуть перешкодити:

— Я тому і тікав до вас, щоб повідомити про це. Мій друг, Василь Кравець, про якого я вже говорив вам, учора вночі несподівано розбудив мене. «Знаєш, Степане, — сказав він, — мені не довіряють». — «Як не довіряють? — здивувався я. — Звідки тобі це відомо?» — «Сам подумай, — відповів Василь. — Вони вивели мене тільки що із складу диверсійної групи і навіть, здається, встановили стеження. Хтось їм доніс, мабуть, про мій настрій». — «І мене, значить, можуть тепер запідозрити?» — злякався я. — «Поза всяким сумнівом», — «втішив» мене мій приятель. І от ми тоді вирішили негайно тікати до східної зони Берліна різними шляхами, щоб заплутати сліди. Мені повезло, а Василь, мабуть, попався до них в лапи…

— І це все? — здивовано запитав старший лейтенант.

— Ні, що ви, товаришу старший лейтенант! Головне ось що: один з учасників диверсійної групи, в яку входив і Василь Кравець, минулої ночі повинен був сісти у диверсійний літак і вилетіти, до Греції. Дальший маршрут його лежить на Західну Україну. Американський літак скине парашутиста там недалеко від містечка Лужково. Це десь трохи на південний схід від Хлуста. Диверсант — уродженець Закарпаття і добре знає цю місцевість.

Старший лейтенант швидко записував, зрідка допитливо поглядаючи на Голубєва, а коли Степан зупинився, щоб трохи перевести дух, квапливо запитав його:

— Коли ж саме повинні скинути диверсанта над територією Закарпатської області?

— Цього я не знаю, — зітхнув Голубєв. — Випадково тільки удалось взнати Василеві, що в Лужкові є місцевий житель Пенчо Вереш, який повинен подати сигнал літакові і організувати «прийомку» диверсанта… От і все, що мені відомо, — з полегшенням закінчив Голубєв і жадібно допив воду, яка залишилася у склянці.

— Ще одне запитання, — промовив старший лейтенант. — Вам знайоме прізвища диверсанта?

— Зенон Турениця.

— У вас є ще які-небудь важливі повідомлення? — запитав старший лейтенант.

— Це, мабуть, найважливіше, — відповів Голубєв. — І потім це цілком точно, а решта, на жаль, не дуже певно…

— Ну, тоді продовжимо нашу розмову трохи, пізніше, — закінчив старший лейтенант і поспішив, повідомити свого начальника про тільки що одержані відомості.

Сумніви майора Кірєєва

Майор Кірєєв, похмуро вдивляючись у відображення свого намиленого густою піною обличчя, перебирав у пам'яті події останніх днів.

Зовні неначе все було гаразд. Остання операція вдалася блискуче: іноземний агент Іглицький (він же Джонсон) не тільки здався майору Кірєєву, але ще й повернув йому креслення, які викрав у інженера Гурова.

Кірєєв однак все ще не хотів вірити в цю надто вже легку, як здавалося йому, перемогу. Звичайно, становище у Джонсона було майже безвихідне. Контррозвідники оточили його,