Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

білі палички. Звільна походили вони туди-сюди, подивилися на живоплоти, на струмок. Тоді перебрели через струмок і попрямували до колонії. І кожен з них підійде до нори — й копне ногою, і все щось балакають. Коли вони стали наближатися до мене, я знов шаснув під землю. Якийсь час я чув, як вони гупали довкола та говорили. А я думав: «Ну, вони без тхорів, без рушниць!» Але все одно мені це не подобалось.

— Що сказав про це Треара? — спитав Срібний.

— Не знаю. Я не питав його, й ніхто інший не питав, наскільки мені відомо. Я заснув, а коли прокинувся, нагорі було тихо. Був вечір, і я вийшов на сильфлай. Дощ не переставав, але я все-таки трохи попасся. Ніяких змін я не запримітив, тільки то тут, то там були поколупані входи в нори.

Наступний ранок був погожий. Всі, як завжди, вийшли на сильфлай. Була саме моя черга йти по салату, й чогось-то я вирішив, що піду сам.

— Звичайно в похід по салату ходять утрьох, — зауважив Кучма.

— Знаю, але… Згадав: я хотів глянути, чи не наросла вже рання морква, і вирішив, що в незнайомій частині городу безпечніше полювати самому. Я побув там довгенько й пішов додому десь перед ні-Фрітхом. Ішов я через ліс. Вийшов на узлісся, де воно спускається до старого паркану, й запримітив грудуділя на протилежному пагорбі. Грудуділь стояв біля хвіртки й дошки з оголошенням, і з нього виходило багато людей. Серед них був хлопець із рушницею. З собою вони несли якісь великі, продовгасті речі (не знаю навіть, як їх вам описати); зроблені ті штуки були з того самого матеріалу, що й грудуділь, і були, певне, важкі, бо кожну несли аж двоє чоловіків. Отже, чоловіки принесли ті продовгасті штуки на поле, й кілька кролів, що були на поверхні, сховалися під землю. Я зостався. Я побачив рушницю, але не знав, до чого ще вони вдадуться: чи випустять тхорів, чи ловитимуть нас сітями. Подумав: «Переконаюся. що саме вони затівають, і побіжу попереджу Треару!»

Чоловіки ще балакали, ще смалили білі палички. Адже люди ніколи не квапляться. Тоді один узяв лопату й почав засипати землею входи в нори. Це мене збило з пантелику, тому що коли полюють із тхорами, то стараються повиганяти кролів з нір. А може, подумав я, вони залишать кілька вільних входів і накриють їх сітями? Але ж так не роблять, коли полюють із тхорами, бо тоді кріль, що полізе вгору забитим ходом, загине під землею, а мисливцеві нелегко буде виманити свого тхора на поверхню!

— Не треба стільки жахів, Падубе! — попросив Ліщина, бо Чашечка вже дрижав на саму думку про забитий хід і тхора позаду.

— Стільки жахів? — перепитав Падуб із гіркотою в голосі. — Це ще тільки початок! Може, хтось вийде, щоб не слухати?

Але ніхто не ворухнувся, і за хвилину капітан знов повів мову:

— Тоді один із чоловіків приніс якісь довгі, тонкі, гнучкі штуки. Я не маю слів, щоб назвати ці людські речі… Ну, щось таке, як пагони ведмежини, тільки набагато товще! Кожен чоловік брав по такому пагону й приєднував до важких штук. Потім наче щось зашипіло, і… Я знаю, вам нелегко це зрозуміти, але раптом повітря стало погане! Дарма що я був далеченько, але, мабуть, вітер війнув, і я вхопив чимало того запаху, що виходив із «пагонів». Я наче осліп і втратив тяму! Мене валило з ніг. Хотів тікати, але вже не тямив, де я. Похопився: це ж я біжу до людей! Ще вчасно зупинився! В голові наморочилось, і я геть забув, що хотів попередити Треару. Далі я просто сидів — не міг зрушити з місця.

Чоловіки засунули по «пагону» в кожну нору, яку лишили відкритою, і якийсь час ніби нічого не траплялось. А тоді я побачив Скабіозу — пам’ятаєте Скабіозу? Він виліз із нори біля живоплоту, її чоловіки не помітили. Видно було, що Скабіоза нанюхався того смороду, бо не тямив, що робить. Чоловіки спочатку його не бачили, а тоді один показав на нього рукою, і хлопець вистрелив у нього з рушниці. Але тільки поранив, бо Скабіоза заверещав, і тоді один з чоловіків підійшов і добив його. Віриться, що він не дуже страждав, бо від отруєного повітря зовсім очманів. Але краще б я цього не бачив! Тоді той чоловік закидав землею нору, якою піднявся Скабіоза.

Тим часом отруєне повітря, мабуть, ширилося під землею по ходах і лігвах. Уявляю, що там творилося!..

— Ні, капітане, де тобі уявити, адже ти там не був! — заперечив Дзвіночок. Падуб замовк, і оповідь продовжив Дзвіночок:

— Я ще не понюхав тієї отрути, як почув крики, біганину. Перші вчули запах кролиці й почали дертися до виходів. Але матері не хотіли кидати маленьких і нападали на кожного кроля, що до них наближався. Вони хотіли битися, щоб захистити своїх кроленят! Дуже скоро ходи стали забиті кролями, що дерлися один по одному нагору. Дехто, переконавшись, що хід закиданий землею, зумів обернутись, але не міг пробитися назад, бо ззаду напирали інші кролі. Згори донизу ходи почали наповнюватись мертвими кролями, а живі, що надбігали, розривали їх на шматки, щоб продертися на повітря.

Я сам не знаю, як мені пощастило врятуватися. Це був один шанс із тисячі. Я лежав у лігві біля одного з тих ходів, у які люди пускали свою шипучку. Щось вони довго гомоніли коло свого «пагона», і я подумав, що чогось він у них не працює як слід. Ледве вчувши запах, я вискочив з лігва й подався до виходу. Я піднявся якраз тієї хвилини, коли вони знов вийняли «пагона». Вони саме роздивлялися його й говорили, тому й не помітили мене. Я ще тямив, що роблю, тож крутнувся під самим носом у людей і шаснув знову під землю.

Ви, мабуть, пам’ятаєте Плаский Хід? Навряд чи хто скористався ним за нашої пам’яті, бо він лежав так глибоко та й виводив у зовсім нецікаве місце. Невідомо навіть, хто й коли його вирив. Певне,