Читати книгу - "Небезпечнi мандри"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом я побачив, що попереду рухається ще один кріль. Це був Волоок, і почувався він кепсько. Він кашляв і задихався, але міг посуватися вперед. Він спитав, як я почуваюсь, але я тільки сказав: «Де ми вийдемо?» — «Я покажу тобі дорогу, — мовив він, — а ти допоможи мені!» Тож я йшов за ним слідом, — а він усе забувався, де ми, — й весь час підштовхував його вперед. Раз навіть укусив його. Я так боявся, коли б він не помер та не загородив мені шляху! Нарешті Плаский Хід повернув угору, я почув свіже повітря. Вибралися ми нагору посеред лісу.
— Ті люди робили свою роботу абияк, — підхопив нитку оповіді Падуб. — Або вони не знали про виходи в ліс, або ж полінувалися засипати їх землею. Хлопець стріляв у кожного кроля, що вилазив на поверхню серед поля, але двоє таки втекло, я сам бачив. Стояв жахливий галас, і я залюбки втік би, але все чекав, чи не з'явиться Треара. Потім я роззирнувся і побачив, що в лісі уже зібралося кілька кролів. Я зібрав їх усіх і звелів не розбігатися, сидіти в криївці.
Минуло багато часу, поки люди скінчили своє діло. Вони повиймали ті «пагони» з нір, а хлопець поприв'язував тіла до тички…
Падуб затнувся і зарився носом у Кучмин кожушок.
— Може, досить про це? — твердим голосом мовив Ліщина. — Розкажи, як ви йшли сюди.
— Перш ніж ми вирушили, ми ще побачили, як на поле виїхав грудуділь — інший, не той, що з нього повиходили люди. Цей грудуділь страшенно гуркотів і мав жовтий колір — жовтий, як дика гірчиця. Своїми величезними передніми лапами він тримав велику блискучу річ. Не знаю навіть, якими словами її описати! Вона сяяла, як Інле, тільки була широка й не така яскрава. І ця штука — як вам це сказати? — розірвала поле на частинки!
— Капітане, — озвався Срібний, — ми всі знаємо, що ти. пережив невимовні жахи. Але невже так-таки й розірвала ціле поле?
— Клянусь моїм життям! — тремтячи, вигукнув Падуб, — Ця блискуча штука зарилася в землю й попхала перед собою цілу гору! Поля нашого враз не стало. Грудуділь штовхав тією штукою землю, коріння, кущі і… і те, що було під землею.
А потім я побрів через ліс. Мені геть вилетіло з голови, що я хотів зібрати докупи кролів, які врятувались. Але троє самі приєдналися до мене: Дзвіночок, Волоок і молодий Жабрій. З них тільки Жабрій входив до Оусли, і я спитав його про Треару, але Жабрій не міг нічого сказати до ладу. Так я і не дізнався, що сталося з Треарою. Сподіваюсь одначе, що його спіткала легка смерть.
Волоок ошалів і все плів нісенітниці, та й ми з Дзвіночком були не в кращому стані. Чомусь я все думав про Кучму. Мені згадалось, як я був пішов арештувати його, і тепер я хотів розшукати Кучму, аби попросити в нього пробачення.
Вчотирьох ми брели навмання, аж поки вибрели до струмка й пішли далі понад ним. Тієї самої ночі, коли ми ще не вийшли з лісу, помер Жабрій. На якусь хвилину розум вернувся до нього. Дзвіночок саме казав, що люди ненавидять нас за наші набіги на їхні поля й городи, а Жабрій заперечив йому: «Ні, не за це зруйнували люди нашу колонію! Просто ми їм заважали. І вони вбивали нас, аби прибрати з дороги». Незабаром він заснув, а трохи згодом, коли щось нас налякало й ми хотіли його розбудити, він був уже мертвий.
Утрьох ми подалися далі понад струмком і вийшли до річки. Настав ранок, і невдовзі ми знайшли місце вашої переправи. На піску під крутим берегом було багато кролячих слідів та буруб’яшків триденної давності. Сліди нікуди не вели — ні вгору, ні вниз за течією, тож це означало, що ви перепливли річку. Я переплив на той бік і там теж побачив сліди кролів. Тоді слідом за мною перепливли й Дзвіночок із Волооком. Нелегко це було, бо річка розлилася після дощу, — вам, певне, переправа далася легше.
Поля на другому березі річки мені не сподобались. Там скрізь бродив чоловік із рушницею. Я повів товаришів через дорогу й скоро ми опинилися в поганому місці, де ріс тільки верес і земля була пухка й чорна. Тяжкий був той перехід через вересовище, але знов ми натрапили на буруб’яшки триденної давності. Нір чи якихось інших кролячих признак не було видно, то я подумав, що це, мабуть, ви тут пройшли. Дзвіночок почувався добре, а Волоока била лихоманка, і я боявся, що й він помре.
Потім нам трохи пощастило — чи то так нам тоді здалося. Тієї ночі ми здибали глессіля, старого жилавого кроля з подряпаним, пошрамованим носом (це вже було на другому краю вересовища), і він сказав, що неподалік є кроляча колонія, ще й дорогу туди показав. Знов ми вийшли на поля й переліски, але так наморилися, що не могли вже шукати тієї колонії. Залізли в якусь канаву, і я не мав духу звеліти одному чи другому повартувати. Спробував попильнувати сам, але не зміг і заснув.
— Коли це було? — спитав Ліщина.
— Позавчора, — відповів Падуб, — рано-вранці. Коли я прокинувся, було близько до ні-Фрітха. Все було тихо, пахло тільки кролями, і все ж я зразу відчув якусь небезпеку. Розбудив Дзвіночка й тільки хотів розбудити Волоока, як нас оточила юрба кролів. Це були велетні, й пахли вони якось дивно — наче…
— Ми знаємо, як вони пахли, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небезпечнi мандри», після закриття браузера.