Читати книгу - "Вероніка вирішує померти"

читати «грубезну книгу». Опівночі зайшла медсестра, стурбована, чи не потребує він допомоги, адже тільки в його палаті горіло світло. Едуард відмахнувся від неї, навіть не відриваючи від книги очей.

Усі оті чоловіки й жінки, що струсонули світ, були звичайнісінькими людьми — як і він сам, його батько чи дівчина, котру він поволі втрачав. Їх точили ті самі сумніви й тривоги, що й будь-кого на цьому світі. Це були люди, які не особливо цікавилися релігією чи Богом, розширенням меж своєї свідомості чи досягненням нових її рівнів, аж поки одного дня раптом вирішували все змінити. Найцікавішим у книзі було те, що в кожному з цих життєписів йшлося про єдину магічну мить, яка наставала зненацька, спонукуючи їх усіх на пошуки власного бачення Раю.

Це були люди, котрі не хотіли, щоб їхнє життя минуло намарне, і задля цього вони просили милостиню чи улещували королів, вдавались до дипломатії або сили, зневажали закони, накликали на себе гнів правителів, але ніколи не піддавалися й завжди уміли бачити переваги у труднощах, з якими стикалися.

Наступного дня Едуард дав санітарові, від якого дістав книгу, свій золотий годинник, аби той продав його й на виручені гроші скупив усі, які тільки зможе знайти, книжки на подібну тему. Але такі не знайшлися. Він перечитав біографії декого з цих візіонерів, але там їх завжди змальовували, як натхненних обранців, а не як звичайних людей, що мусять виборювати собі право говорити те, що думають.

Едуарда настільки вразило прочитане, що він цілком серйозно задумав стати святим, — аварія якраз була нагодою, щоб змінити напрям його життя. Але він лежав у лікарні зі зламаними ногами, не бачив тут жодних видінь, ані картин, які би потрясли його до глибини душі, не мав друзів, які побудували б йому капличку посеред бразильського плато, а всі пустелі були надто далеко, та й то там вирували політичні баталії. Але дещо зробити він міг — навчитися, скажімо, малювати і так спробувати показати іншим видіння, пережиті цими чоловіками й жінками.

Коли з нього зняли гіпс і він повернувся у посольство, де його оточили усією люб’язністю, турботою й увагою, на яку тільки міг сподіватися син посла, він запитав у матері, чи не можна йому записатися на курси малярства.

Мати відповіла, що він і так уже пропустив забагато занять в коледжі, тому мусить усе надолужити. Едуард не погодився. В нього не було найменшого бажання й далі вивчати географію й точні науки; він хотів стати художником. Дещо необережно пояснив причину: «Хочу відтворити Видіння Раю».

Мати нічого на це не сказала, але пообіцяла, що поговорить з подругами і з’ясує, де в місті є найкращі курси малярства.

Коли посол повернувся того вечора з роботи, він застав її у сльозах.

— Наш син збожеволів, — ледь вимовила вона крізь ридання. — Аварія вплинула йому на голову.

— Це неможливо! — обурено відповів посол. — Його обстежували лікарі, спеціально відібрані американцями.

Дружина переказала йому, що забажав їхній син.

— Це просто юначий бунт. Зачекай трохи, і все стане на свої місця, ось побачиш.

Та цього разу чекання ні до чого не привело, бо Едуардові не терпілося розпочати нове життя. Двома днями пізніше, не дочекавшись, коли нарешті визначаться з відповіддю материні подруги, він сам записався до мистецької школи. Почав вивчати колір і перспективу, а ще познайомився з людьми, котрі ані не згадували про кросівки чи марки автомобілів.

— Він водиться з художниками! — сказала чоловікові його заплакана мати.

— Ой, дай хлопцеві спокої, — відповів посол. — Йому це скоро набридне, як набридла його дівчина, кристали, піраміди й марихуана.

Але минав час, і Едуардова кімната перетворилася в імпровізовану студію, обставлену картинами, в яких батьки не добачали жодного сенсу: якісь кола, комбінації екзотичних кольорів, примітивних символів і людських постатей у молитовному самозабутті.

Едуард — самітник, що за два роки їхнього побуту в Бразилії ні разу не запросив додому друзів, тепер стягнув повен дім гостей — всі вони були дивакуваті, абияк одягнені, абияк зачесані; вони слухали жахливу музику, вмикаючи її на повну потужність, безперервно пиячили, курили й нехтували навіть найелементарнішими правилами пристойної поведінки. Одного дня до матері зателефонував директор коледжу.

— Мені здається, ваш син захоплюється наркотиками, — сказав він. — Його оцінки надзвичайно низькі, якщо так піде й далі, ми не зможемо його в себе тримати.

Мати негайно ж пішла до чоловіка на роботу й усе йому виклала, тут-таки в кабінеті.

— Ти знай торочиш, що з часом усе внормується! — істерично кричала вона. — Твій божевільний син-наркоман вочевидь страждає від серйозного пошкодження мозку, а тебе лише цікавлять прийоми та вечірки!

— Прошу тут мені не кричати, — сказав посол.

— Ні, я буду кричати, я не перестану, поки ти щось не зробиш! Хлопчик потребує допомоги, невже не ясно? Медичної допомоги! Зроби щось!

Аби заспокоїти дружину і не червоніти перед підлеглими, та й перейнявшись тим, що синове захоплення малюванням затяглося довше, ніж він сподівався, посол, як тверезо мисляча людина, що знає всі ходи й виходи, тут-таки накинув план дій.

Насамперед він зателефонував своєму колезі, американському послу, й делікатно попросив дозволу ще раз скористатися медичним устаткуванням посольства. Це прохання було задоволене.

Він знову звернувся до поважних лікарів, пояснив їм ситуацію й попросив уважно переглянути всі аналізи й тести, зроблені минулого разу. Лікарі, побоюючись, що справа може дійти до судового розслідування, так і вчинили, але однаково не виявили жодних відхилень від норми і примусили посла підписати документ, який звільняв американське посольство від будь-якої відповідальності за його звертання до них.

Посол негайно вирушив до лікарні, в якій лікувався Едуард після аварії. Переговорив із головним лікарем, пояснив проблему і попросив узяти в сина аналіз крові, нібито для звичайного медичного огляду, а насправді — для виявлення ймовірних слідів будь-яких наркотиків.

Взяли аналіз крові. Проте жодних наркотиків не виявили.

Залишався третій і останній етап його стратегії: поговорити з Едуардом віч-на-віч