Читати книгу - "Якщо на землі є пекло"

і кровопивць пливли гроші. Есесівці багатіли, і багатів гер фон Гольц. Нерідко есесівці позичали у нього гроші — по десять-двадцять тисяч марок, а потім повертали з процентами. Гер фон Гольц був ходячим банком. До його послуг звертався сам лагерфюрер.

Про великого гешефтмахера ходило безліч фантастичних легенд, і вже було неможливо відрізнити правду від вигадки. Він обростав легендами, як коростою, і ця невиліковна хвороба приємно лоскотала його нездорове самолюбство. Про нього казали, що він навіть із нічого умів робити гроші, а з грошей — золото. І фон Гольц пишався цим. Багатство завжди було його хворобливою пристрастю, маніакальною ідеєю, вічною метою і вічною хворобою. А ще він з усіх сил прагнув видати себе за безкорисливого мецената. Такому, як Еріх, гер фон Гольц міг дати без свідків пачку грошей і валізу продуктів — просто так, нібито як другові, а потім нещадно експлуатувати талант художника. Незнайомому ж в’язневі «великий меценат» якщо й дарував буханець тирсового хліба, то лише при свідках, щоб усі бачили і знали, який він добрий і благородний. Тисячі в’язнів не знали, як обшахраює їх усіх «великий маг і чародій», зате розчулювалися з того, що гер фон Гольц дав буханець хліба якомусь «мусульманинові» або євреєві. Він умів артистично поспівчувати, показати свою прихильність будь-кому, і це виходило у нього якось аж надто щиро й непідробно, як у справжнього мага і чародія.

Одного разу Володя після зустрічі з Петром випадково здибав фон Гольца. Той саме кудись поспішав, але, відчувши на собі цікавий погляд, спинився і теж зацікавлено поглянув на Володю. Юнак, задивившись на легендарного мага, спіткнувся, упав і забив коліно. Фон Гольц блискавично підскочив, підвів його і щиро поспівчував:

— Ох, як тобі не повезло, мій хлопчику...

«А й справді, у ньому є щось магічне»,— подумав Володя, і йому стало смішно від цієї думки. Посміхнувшись, відповів:

— Навпаки, гер фон Гольц, мені якраз повезло, адже я міг зламати ногу, а відбувся лише синцем. Так що ви помилились.

Гер фон Гольц засміявся, як дитина, задоволена цяцькою. Він турботливо обтрусив з Володиної роби пісок і запитав:

— Так хто ж із нас двох має рацію?

— Обидва. Тому що усі поняття на світі відносні.

— О-о, та ти, я бачу, філософ!

— Кожна людина якоюсь мірою філософ, якщо вона мислить.

— О-о, чудово! А ти не дурник. І непогано володієш німецькою.

— А ви ще краще володієте російською...

— Це схоже на істину, бо я володію російською мовою майже як Пушкін,— пожартував гер фон Гольц і спохопився: — А звідки ти мене знаєш?

— Вас знає увесь табір і вся Європа! — не моргнувши оком, випалив Володя.

Гер фон Гольц здивовано підняв брови, запитав:

— Що ти маєш на увазі?

— Вашу популярність.

— Гм-м. А як до цього ставишся ти?

— Позитивно.

— Приємно це чути, мій хлопчику. Ти де працюєш?

— Де доведеться.

— Хочеш, я влаштую тебе на посаду, де завжди будеш ситий?

— Безмежно вам вдячний, гер фон Гольц, але дозвольте відмовитись від вашої пропозиції.

— Чому?

— Тому що я боюся ситних посад.

Гер фон Гольц знову засміявся:

— З тобою не занудьгуєш. Ну, гаразд, ходімо на хвильку зі мною. Тільки не бійся.

Він повернув до найближчого барака, хоча раніше йшов зовсім в інший бік. Володя серцем відчув, що боятися нема чого. Фон Гольц завів його в кімнату блокового, нічого не кажучи, відкрив, як у себе вдома, шафу, взяв буханець хліба і дав Володі.

— Приємного апетиту — і ніколи не падай! — побажав, зблиснувши своїми чорними і блискучими, як антрацит, очима.

— Дякую.

Ошелешений блоковий тільки провів їх поглядом.

Вони вийшли з барака і розійшлися в різні сторони, не знаючи, що скоро знову зустрінуться, але за інших обставин...

— А було це так. Щодня коло цегельних штабелів Володя зустрічався з Петром — приносив йому передачі. Постійні хабарі Шакалу робили свою справу: сигарети діяли безвідмовно. Але одного разу біля штабелів Володю з Петром застукав блоковий кар’єрників Псякрев. Він знавісніло почав бити Володю. Порятунку не було. Юнак уже лежав на землі, заюшений кров’ю, а Псякрев тим часом накинувся на Петра. Тут би він їх і добив, але в цей час, як із-під землі, з’явився фон Гольц і припинив криваву розправу.

— Що сталось, пане блоковий?

— Спіймав на гарячому двох симулянтів! — доповів, відхекуючись, Псякрев.

— Це не симулянти, а мої добрі знайомі. Я ручаюсь за їх добропорядність і прошу ніколи цих двох не карати. А вам порадив би краще відпочити й зібратися на силі, бо сьогодні у нас серйозна гра. Чи ви, може, забули?

— Ні-ні, гер фон Гольц, як я міг забути, буду обов’язково, жду не діждусь вечора! — залебедів Псякрев, бо був уже винний артистові не одну тисячу марок.

— От і чудово. Тільки спершу гарненько виспіться, щоб краще працювала голова. А ось вам пачка сигарет — це заспокоює нерви...

Фон Гольц подав йому пачку дорогих сигарет, підняв Володю й Петра, провів їх трохи, демонструючи своє покровительство, і навіть дав свою стерильно чисту, випрасувану хусточку — витирати кров. Несподівано заговорив до хлопців гарною російською мовою:

— Жизнь, держись, сорвешься — убьешься. Нужно держаться за жизнь обеими руками, как за гриву, иначе судьба-злодейка может бросить под копыта...