Читати книгу - "Право на істину, Олег Костянтинович Романчук"

її, показала мені невелику замітку в розділі поліційної хроніки. Заголовок стереотипний: “Підступне вбивство”. Я заглибився в читання.

“Шофер таксі, який випадково виявився свідком злочину, дав свідчення в комісаріаті федеральної поліції. Він, зокрема, повідомив, що двоє дужих молодиків нагло витягли потерпілого з телефонної будки і запхали в червоний “Рено-9”. Як вдалося встановити детективам, з цієї машини жертву згодом пересадили у вкрадений автомобіль, що належав управляючому експортною фірмою “Мігель Карлос”, втиснувши на переднє сидіння між водієм і одним із злочинців. Постріл у голову зробив третій — він знаходився на задньому сидінні. Труп скинули в придорожну канаву. Машину невстановлені нападники покинули неподалік. Під сидінням водія була знайдена гільза від автоматичного пістолета. Плями крові в салоні автомобіля відповідають групі крові потерпілого. Документів, які б засвідчували його особу, не виявлено. На думку поліції, вбивство вчинено професіоналами. На користь цього говорить той факт, що автомобіль керуючого вкрадено за день до замаху. Мотиви його поки що невідомі. Комісар поліції обережно висловився, що за цим злочином, ймовірно, стоїть якась організація”.

Я відклав газету.

— Поки що мені не зовсім зрозуміло, яке відношення має це повідомлення до нашої розмови?

— Справа в тому, що потерпілого я знаю. У нашого поліцейського хронікера я випадково побачила фото вбитого. У ньому я впізнала Жака Дюїно, співробітника “Ай-бі-кей”.

— Он як? Сподіваюсь, ви повідомили поліцію про своє відкриття?

Долорес заперечно похитала головою.

— В тому-то й справа, що ні. За кілька хвилин до нападу Жак телефонував мені. Очевидно, він уже знав, що знаходиться “під ковпаком”…

— Чому ви так вирішили?

— Бо навіщо йому було говорити мені таке: “Пуп землі Бхагавадгіта”? Тільки-но він встиг промовити ці дивні слова, як пішли короткі гудки.

— Справді, цікаво, — почав розмірковувати я вголос, машинально заносячи химерне поєднання трьох слів у резервну комірку свого “уокі-токі”. У інспекторів є таке правило: інформація, перша реакція на яку — здивування і розгублення, заноситься у “чорний ящик” розмовного пристрою. Резервній комірці не страшне навіть мікрохвильове випромінювання, що стирає в пам’яті наймодернішого суперкомп’ютера абсолютно всю інформацію.

— Можна припустити, що ці слова застерігають від чогось, — висловив здогад Пабло.

— Не виключено, — погодився я. — Але в такій екстремальній ситуації, в якій перебував Жак (якщо він і справді розумів, що знаходиться “під ковпаком”), йому простіше було відкритим текстом розповісти про якусь, скажімо, таємницю, що стала йому відомою. Адже він, як я розумію, цим дзвінком пішов ва-банк і тим самим підписав собі смертний вирок…

— А якщо ці слова несуть подвійне смислове навантаження? — знову висловив припущення Пабло.

— В цьому щось є, — пробурмотів я. — Однак краще послухати Долорес. Будь ласка, сеньйорито, продовжуйте.

Журналістка згідливо кивнула головою.

— Моє знайомство з Жаком також почалося з телефонного дзвінка. Надвечір того дня, коли репортаж про “Ай-бі-кей” з’явився в “Ель Меркуріо”, мені додому подзвонив незнайомий чоловік. Назвавши себе і відрекомендувавшись співробітником “Інтернешнл бізнес космос”, звернувся до мене з проханням зустрітись як з авторкою матеріалу. Тон, яким було висловлено це прохання, видався мені розпачливим, людина немовби благала мене про підтримку. Словом, я погодилась. Зустріч відбулася в невеличкому ресторанчику на вулиці Уерфано. Як ми й домовились, Жак чекав на мене при вході, тримаючи в лівій руці вечірній випуск “Ель Меркуріо”. Зовнішність свою він описав по телефону, і я без труднощів упізнала його, хворобливого на вигляд мужчину років тридцяти, худорлявого, в окулярах з сильними лінзами. Справляв він враження людини, яка хоче поділитися чимсь наболілим.

В залі Жак час од часу кидав насторожені погляди на відвідувачів, які сиділи за сусідніми столиками. Складалося враження, начебто співробітник “Ай-бі-кей” когось остерігається. Мій професійний досвід підказував, що я маю справу не з навіженим, який страждає манією переслідування, а з людиною гострого розуму, наполегливою і в той же час беззахисною. Чіпкий, проникливий погляд карих очей свідчив про неабиякий інтелект мого співрозмовника. З подальшої розмови мої припущення підтвердились.

“Цей репортаж — ваша ініціатива?” — поцікавився Жак, коли офіціант пішов виконувати замовлення.

“Як вам сказати, — дещо здивована таким початком розмови, відказала я. — Шеф-редактор наказав оперативно підготувати матеріал рекламного характеру про “Інтернешнл бізнес космос”.

“Виходить, вони заворушились… Я так і думав”, — замислено мовив мій співрозмовник.

— Мовчанка затягувалась, і я вирішила розрядити напружену атмосферу.

“Може, ви поясните, що це все значить? А то у мене закрадається підозра, що початок нашого знайомства починає скидатись на сценарій третьосортного кримінального фільму”.

— Мій жарт вивів Жака з задуми.

“Даруйте, — вибачливо всміхнувся він, незграбним рухом поправляючи окуляри. — Я, очевидно, справляю враження дивакуватої людини, недотепи, тюхтія… — Він знову ніяково всміхнувся. — Колись мені сказали, що я типовий представник рефлексуючої математичної братії”.

“То ви математик?” — уточнила я.

“Ви запитуєте про мою професію таким тоном, наче вважаєте її недоречною в “Ай-бі-кей”, — жартівливо примружив свої сумні очі Жак. Але сум у них не зник.

— Я зніяковіла. Хотіла було сказати щось на своє виправдання, але він випередив мене:

“Кажуть, що я непоганий спеціаліст по математичному забезпеченні комп’ютерів п’ятого покоління. Дещо я й справді знаю, непогано розбираюсь у багатопроцесорних системах”.

“І що ж вас зацікавило в моєму репортажі?” — підштовхнула я його до розмови, заради якої ми прийшли в цей затишний ресторанчик.

“Справа в тому, що два роки тому я уклав контракт з “Ай-бі-кей” на участь у доводці програмного забезпечення суперкомп’ютера, який має забезпечувати виведення на орбіту “космічних катафалків”. Ідіотське заняття — торувати шлях покійникам у космос, але фінансовий бік справи переважив мої сумніви”.

“І що ж вас непокоїть? Невже боїтеся, що спричините небіжчикам якісь незручності неточними розрахунками?” — вставила я недоречний жарт.

“В історії, з якою я хочу вас познайомити, сеньйорито, дуже мало смішного”, — сумно мовив Жак, опустивши очі долу.

— Нам саме принесли вечерю, і я вирішила заповнити незручну паузу знайомством з тутешньою кухнею. Мій співрозмовник також узявся було за ніж і