Читати книгу - "Право на істину, Олег Костянтинович Романчук"

виделку, але розсіяно відклав їх і став розповідати далі:

“Суть доводки полягала ось у чому. Після ратифікації програми “зоряного миру” та ліквідації структур і організацій, причетних до Ес-Ді-Ай, компанія “Ай-бі-кей” була змушена вийти зі сфери впливу Пентагону, повністю зосередившись на своєму космічному бізнесі. “Ай-бі-кей” арендувала в НАСА два “Челленджери” і один “Діскавері”, а також місце на стартовому майданчику колишньої військово-космічної бази США “Матавері”, що на острові Пасхи. Свого часу уряд диктатора Піночета віддав цей острів у розпорядження американських військових. Тут мали здійснювати посадку кораблі багаторазового користування в рамках програми Ес-Ді-Ай. Раніше “космічні катафалки” планувалося запускати з авіабази Ванденберг у Каліфорнії. Тож роботу суперкомп’ютера і його програми належало прив’язати до нового місця запуску”.

— Піцца виявилась смачною, однак гурманські почуття не домінували над моєю свідомістю. Я продовжувала уважно слухати дивного співрозмовника.

“Так ось, — Жак зробив паузу, відтак нахилився до мене і швидко прошепотів: — Серед математичного забезпечення, з яким довелося мені працювати, я випадково натрапив на диск оперативної пам’яті, інформаційний зміст якого складали операційні програми знищення космічних орбітальних станцій. На моє запитання, як ця програма опинилась на “гасієнді Дорнбергера” (так називається лабораторія компанії, в якій проводяться основні комп’ютерні розробки, та й, як я переконаний, не тільки комп’ютерні), мені ввічливо пояснили, що компанія має дозвіл на переробку старих комп’ютерних програм Пентагону, які зберігаються на складах, чекаючи своєї черги на демілітаризацію. А взагалі мені порадили зосередити свою увагу на виконанні завдань, передбачених умовами контракту. Я зробив вигляд, що вдовольнився поясненням, однак відтоді став уважніше придивлятися, що діється навкруги. Невдовзі вдалося встановити, що математичне забезпечення, котре з відомих вам причин не було використане в програмі Ес-Ді-Ай, доставляє на “гасієнду Дорнбергера” якийсь американець на ім’я Джордж. Здебільшого це були мегабайтові диски. Програми, записані на них, свого часу мали бути використані при реалізації Ес-Ді-Ай.

“Ви не помиляєтесь?” — стривожено запитала я.

“В компанії “Ай-бі-кей” працюють лише спеціалісти екстра-класу. Компанія може дозволити собі таку розкіш. Бізнес є бізнес, тим паче коли з ним пов’язаний космос і, думається мені, дещо інше…”

“Ви хочете сказати, що “Ай-бі-кей” займається чимось протизаконним?” — поставила я питання руба.

“Я можу говорити лише про підозри. Кожен із спеціалістів має доступ до обмеженого кола питань, займається вузькою темою. Основні важелі “похоронного бюро” знаходяться не на “гасієнді Дорнбергера”. Тут лише вивіска-реклама… І ось коли я прочитав ваш репортаж з офіса “Ай-бі-кей”, то зрозумів, що незабаром події можуть набрати неконтрольованого розвитку”.

Долорес замовкла, наче пригадуючи подробиці своєї розмови з Жаком Дюїно, а мені не давало спокою прізвище Дорнбергер. Зовсім недавно я десь чув його… Ага! Згадав. Інформацію про гітлерівського генерала Вальтера Дорнбергера я читав на екрані монітора в аудовізуальній лабораторії Оперативного центру МАБРу.

— Хто такий цей Дорнбергер? Часом не нацистський злочинець, який у роки другої світової війни займався розробкою ракет, а після розгрому “третього рейху” став батьком американської протиракетної оборони? — запитав я.

Сеньйорита якусь хвильку нерозуміюче дивилася на мене, потім, ніби щось пригадавши, повільно відповіла:

— Не виключено… До речі, я цікавилась у Жака походженням назви гасієнди, але він не зміг чогось певного сказати. Йому лише відомо, що гасієнда розташована на території старої німецької колонії, яка виникла одразу після другої світової війни. Це на кордоні з Аргентіною.

— Ми спробували було дістати повнішу інформацію про таємничу гасієнду, — втрутився Пабло, який, видно, нарешті відчув довіру до мене, — але офіційна інформація обмежилась загальною короткою довідкою. Мовляв, територія придбана з комерційною метою, а держава не має права втручатись у діяльність приватної компанії.

Я вирішив дати зрозуміти моїм співрозмовникам, що й МАБРу дещо відомо.

— Нас не дивує, що навіть зараз території деяких латиноамериканських країн розглядаються певними силами як плацдарм для підриву термоядерного мораторію, для нових авантюр. Ратифікація програми “зоряного миру” викликала невдоволення серед екстремістських угруповань, яких у силу історичних обставин чимало розвелося в Південній Америці. Колишні диктаторські режими залишили після себе особливий соціально-політичний спадок. Викорчовування профашистських настроїв — справа навіть не одного десятиліття. На жаль, декому перспектива всезагального роззброєння видається найчорнішою…

— “Вічно колишні” сподіваються в нинішній ситуації приховати на цю перспективу невеличку атомну бомбочку або спромогтися на якийсь модерний підступ, — докинув Пабло.

— Ото ж бо й воно. Відомо, що колишні співробітники ЦРУ, “Моссаду” та інших західних спецслужб використовуються для протидії рішенням урядів по дотриманню ядерного мораторію й “зоряного миру”. Але ми дещо ухилились від розповіді сеньйорити Венадо, — я запитально подивився на журналістку.

— Жак був твердо переконаний, що його втягнули в якусь грандіозну авантюру, що він став пішаком у дуже непевній справі. Лише преса, на його думку, спроможна попередити злочин, який готується. На моєму місці міг виявитися й інший журналіст. Просто так склалися обставини — з’явився репортаж з моїм підписом.

— І що ж ви вирішили?

— Жак зобов’язався інформувати мене про підозрілі акції, які чинитиме “Ай-бі-кей”. Його розповідь, хоч і досить плутана, видалась мені вартою уваги, щоб повести паралельне розслідування. Словом, Жак мав підтримувати зв’язок зі мною.

— Про цю розмову я довідався від Долорес наступного дня, коли приїхав у Сантьяго в редакційних справах, — додав Пабло. — Почуте мене зацікавило, і я взявся допомогти Долорес у збиранні матеріалу про компанію. Справа ця виявилась непростою. Інформація, яку нам вдалося дістати, була дуже суперечливою. І ось волею випадку я зовсім недавно натрапив на слід американця, про якого згадував Жак. Такого собі Джорджа…

— Його прізвище Уїкер? — перебив я репортера.

— Так, так. Він самий, — здивовано протяг Пабло. — Ви його знаєте?

— Лише заочно, — я вирішив ухилитись від прямої відповіді. Судячи з виразу облич моїх співрозмовників, таке повідомлення їх не вдовольнило, але вимагати подробиць від інспектора Служби розслідувань МАБРу — справа безнадійна. Тож Пабло вів далі:

— Мій давній приятель Фернандо Карлуччі, капітан стофутового “Гермеса”, розповів цікавий, на його думку, випадок. Якийсь грінго Джордж Уїкер зафрахтував “Гермес” на цілий місяць. Гроші власникові судна сплатив наперед. Всю суму. Фернандо також отримав місячну платню, але залишився на березі. Американець поставив умову, що