Читати книгу - "Альфонс Цiттербаке, Герхард Хольц-Баумерт"

ліг під кущем. Розплющив очі, але дерева все кружляли, і грала музика. Звучала знайома мелодія. «Можливо, це справжня невагомість», — подумав я. Мимо проходила якась дівчинка. Побачила мене і заверещала:

— П'яний! П'яний!

Одразу ж до мене підійшов дідусь, з яким гуляла та дівчинка. Він поглянув на мене і сказав:

— Вставай, хлопче, а то застудишся!

Я спробував підвестися, але знову поточився і впав на другий бік. Дідусь нахилився до мого рота і понюхав. Він, певно, подумав, що я справді напився. Але ж ні, я тільки з'їв бутерброд із сиром.

— Тобі погано, хлопче?

Я хотів похитати головою, але дерева все кружляли навколо мене, і я навіть не зворухнувся. Підійшла якась жінка.

— У нього, мабуть, розлад кровообігу, — сказала вона.

Я хотів усе їм пояснити, але язик зовсім не слухався мене. Здавалося, він став товстий, як цеглина. Тому я тільки промимрив:

— Як люблю я мандрувати… за три марки… десять квитків…

Дідусь задумливо похитав головою, а тоді підвів мене. Хоча він підтримував мене, але я заточувався то в один бік, то в другий. Здавалося, разом із дідусем я кружляю все швидше і швидше.

— А де ти живеш? — запитав дідусь.

Це я міг сказати.

— Ходімо, Фрідо, — сказав дідусь дівчинці. — Відведемо хлопця додому. Підтримуй його з того боку.

Вони привели мене на трамвайну зупинку, а потім і додому.

Мама перелякалася, побачивши мене з дідусем і дівчинкою. Коли вони пустили мене в коридорі, я поточився, намацав стіну, якось дістався до ліжка і впав.

Дідусь почав розповідати. Мама дуже розхвилювалась і тільки сказала:

— З ним ще ніколи нічого подібного не було! Де ви його знайшли?

— А біля атракціонів, — защебетала Фріда. — Цей хлопець усе кружляв і кружляв на каруселі.

— А покажи-но три марки, — зажадала мама.

Я тільки похитав головою.

— Отже, ти все-таки був на каруселі? — доскіпувалася мама.

Я кивнув, а мені здалося, ніби захиталися пічка й шафа.

— Отже, ти порушив обіцянку? — докірливо сказала мама, розгнівалась і вийшла з кімнати.

Три дні у мене паморочилася голова. Про карусель я не смів навіть думати. Варто було мені про неї згадати, як усе починало перевертатися в животі. А мама ще довго гнівалася на мене. Вона вважала, що я її обдурив, і навіть не бажала розмовляти зі мною. А все це я робив заради важливої справи! Тепер знаю, що терпіти невагомість дуже тяжко; але що має бути, те відбудеться. Адже пан Фількендорф завжди говорить: «Заради хорошої справи треба вміти йти на жертви». Мені здається, я вже склав безліч жертв. Тепер мене справді можуть узяти в космонавти. Я досить натренований.

Лишається зовсім небагато: дістатися до Москви і там сказати про це.

Великий старт

Їхати в Москву найкраще під час канікул. Я так і вирішив зробити. Грошей на дорогу у мене не було. Я знав, що від мами нічого більше не одержу, хоч би як доводив їй, що це потрібно для дуже важливої справи. Відкритися ж їй я не міг. Навіть татові. Бо це дійсно дуже важлива справа, і краще хай вона залишиться в таємниці.

Канікули почнуться тільки за два тижні, а я вже все підготував. Поклав у рюкзак нічну сорочку, спортивні черевики, атлас для орієнтування і дещо із заощаджених харчів: дві пачки сухарів, кілька шматків хліба, а ще шматок сала. Всього цього мало вистачити. В передню кишеню рюкзака поклав піонерський галстук, бинт — на випадок, якщо в космосі я вдарю молотком по пальцю або вивихну ногу, а також піонерський квиток.

Отже, можна вирушати в подорож до Москви. Якби не одна заковика: на час канікул наш загін наче зумисне збирається в іншу подорож. Триденну подорож із змаганням слідопитів і екскурсією в частину Народної Армії.

Як мені хочеться бути з ними! Та коли Петер наш голова ради загону, запитав мене, чи зможу піти разом з ними, я відповів:

— Друзі, я охоче пішов би з вами, коли б не надумав щось важливіше.

— Що саме? — нетерпляче запитав Бруно.

А Луїза пирснула:

— Важливіше!

— Ось побачите, — сказав я. — Ваша екскурсія — ніщо в порівнянні з моїм задумом.

Я наче бджіл розворушив у вулику. Вони напосілися на. мене, почали дорікати, що я, мовляв, егоїст і виступаю проти колективу. Але ж насправді це не так! Політ у космос таки набагато важливіший за справи піонерського загону. До того ж я часто сперечаюсь з Луїзою та Бруно, тому краще летіти в космос, аніж мандрувати з ними.

— Друзі, — сказав я. — Мені справді шкода, але я не можу.

Гаррі, наш піонервожатий, навіть хотів поговорити з моїми батьками, щоб довідатися, що ж то у мене за важлива справа. Тоді б я мав клопіт! Бо мама й тато також стали б допитуватись.

Бруно написав до стінгазети дописа про мене, а ще мене викликають на раду дружини. А я ж назбирав стільки макулатури минулого місяця, що посів друге місце! Але нічого. Коли стану космонавтом і проїздитиму автомашиною, а вони всі стоятимуть на вулиці й вітатимуть мене, я дозволю собі зупинитись і скажу:

— Це стоїть мій загін. Коли я зібрався летіти на Місяць, вони посварилися зі мною через якусь там екскурсію. — І всі люди на вулиці докірливо подивляться на мій загін. А піонери мого загону похнюплять голови, бо зрозуміють, як недооцінювали вони мене.

В останній день перед канікулами ніхто зі