Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

мого колеги, але я певен, що це саме вона змусила мене усвідомити важливість цього підходу.

Як не крути, а справжніми жертвами цієї трагедії були її сини, і це часто трапляється з братами чи сестрами померлих дітей. Інколи, як і в родині Пенні, діти, які залишилися, страждають через те, що багато енергії батьків іде на померлу дитину, пам’ять про яку вони увічнюють та ідеалізують. Дехто з них ображається на померлого брата чи сестру через те, що батьки й далі приділяють їм багато уваги; часто образа співіснує з їхнім власним горем і розумінням вибору батьків. Така комбінація — ідеальна формула для плекання почуття провини у дитини і появи в неї комплексу меншовартості та непридатності.

Інший можливий сценарій, який, на щастя, не стосувався Пенні, — це спроба батьків одразу ж народити іншу дитину, щоб замінити померлу. Часто це розв’язує проблему, але інколи з появою нової дитини з’являється ще більше труднощів. Це може взагалі зруйнувати стосунки з іншими дітьми. До всього страждає дитина, народжена на заміну, особливо якщо горе батьків так і не минає. Вона росте для єдиної мети — задовольнити нереалізовані сподівання батьків, що є досить важко. Крім того, додатковим тягарем є постійна присутність духу померлого брата чи сестри, що може зруйнувати делікатний процес формування особистості нової людини.

Ще один сценарій, поширений серед батьків, — спроба оточити надмірною увагою дитину, котра залишилася. Я зрозумів на останньому занятті з Пенні, що вона вдавалася до цього сценарію: переймалася, коли її сини їхали кудись за кермом, не хотіла давати їм пікап, уперто не дозволяла їм купити мотоцикл. Більше того, вона наполягала, щоб вони регулярно проходили медичний огляд в онколога.

Коли ми говорили про її синів, я відчув, що треба бути дуже обережним, і вдовольнився тим, що ми просто оцінили наслідки смерті Кріссі. Я не хотів аналізувати провину Пенні, про яку нещодавно вже розпитав, щоб «викрити» її величезну недбалість стосовно синів та заохотити поговорити на цю нову тему. Урешті, місяці потому, вона усвідомила свою провину перед синами, але на той час Пенні вже була більш терпляча, її стан покращувався, а отже, змінювалася її поведінка.

На жаль, доля шлюбу Пенні нічим не відрізнялася від доль інших сімей, які втратили дитину. Дослідження показали, що насправді все відбувається не так, як очікують, і трагедія зовсім не об’єднує сім’ю; багато батьків, які переживають горе, засвідчують, що в них з’являються родинні негаразди. Усі події, пов’язані зі шлюбом Пенні, розвивалися за типовим сценарієм: чоловік і дружина страждають по-різному, навіть зовсім протилежно; вони часто не можуть зрозуміти та підтримати одне одного; горе одного заважає страждати іншому, спричиняє розбіжності, охолодження почуттів та остаточний розрив.

Терапія дуже допомагає таким батькам. Лікування подружжя може прояснити походження сімейної напруги й допомагає кожному з партнерів розпізнати та почати ставитися з повагою до страждань іншого. Індивідуальна терапія теж може допомогти змінити ставлення до жалоби іншого партнера, навіть якщо її спосіб видається дивним. Я завжди дуже обережний з узагальненнями, але в цьому випадку стереотип «чоловік — жінка» є правильним. Багатьом жінкам, як і Пенні, потрібно переживати їхню втрату знову й знову, а потім вони кидаються назад і прагнуть примирення з живими, намагаються знову працювати над своїми проектами, прагнуть повернути все, що може надати якогось значення їхньому власному життю. Чоловіків натомість часто потрібно навчати відчувати та ділитися своїм сумом (а не придушувати чи приховувати його).

На наступній стадії Пенні завдяки двом своїм снам — поїзд, що здіймається, та еволюція, а також весілля та пошук роздягальні — зробила вкрай важливе відкриття, а саме: її жалоба за Кріссі перепліталася з жалобою за собою і за власними нереалізованими бажаннями та можливостями.

Закінчення наших стосунків призвело до того, що Пенні відкрила для себе останній рівень горя. Вона боялася кінця терапії через кілька причин: природно, що їй буде бракувати мого професійного наставництва, а також мене особисто — адже вона ніколи досі не довіряла чоловікам та не зверталася по допомогу до них. Але, крім цього, закінчення терапії пробудило в неї живі спогади про всі її болісні втрати, з якими їй довелося стикатися у своєму житті. Тепер вона могла трохи розслабитися і розчулитися чи посумувати.

Більшості змін, які сталися з Пенні після терапії, вона має завдячувати лише собі. Цей факт був чудовим уроком для мене як для психотерапевта. І я пригадав цитату свого викладача ще зі студентських років, тут вона була дуже доречною: «Пам’ятай, ти не можеш зробити всю роботу за них. Тобі потрібно лише допомогти пацієнту усвідомити, що йому належить зробити, а потім довіритися його власному бажанню розвиватися та змінюватися».

Товстунка

Найкращі тенісисти світу тренуються по п’ять годин на день, щоб звести нанівець усі можливі помилки у своїй грі. Майстри дзен нескінченно прагнуть душевного спокою, балерина доводить до довершеності балансування, священик повсякчас перевіряє свою совість. Досконалість можна шукати в кожній професії. У психотерапевта ця царина, цей безкінечний навчальний план самовдосконалення, який неможливо виконати до кінця, мовою фахівців називається контрперенесенням. Перенесення означає почуття, які пацієнт помилково пов’язує із психотерапевтом («переносить» їх), але фактично ці почуття походять від інших стосунків, що виникли раніше. Контрперенесення означає зовсім протилежне — схоже ірраціональне почуття, яке психотерапевт має до пацієнта. Інколи контрперенесення є настільки драматичним, що унеможливлює терапію: уявіть, якби єврей лікував нациста чи ґвалтівник — свою жертву. Але в більш м’якій формі контрперенесення виникає щоразу під час курсу психотерапії.

Того дня, коли Бетті зайшла до мого кабінету, тієї миті, коли я побачив, як вона вмостила своє здоровенне тіло (попри те, що її зріст був менше п’яти футів та двох дюймів[10], вона важила майже двісті п’ятдесят фунтів[11]) у моє елегантне крісло в стилі хайтек, я усвідомив, що на мене чекає тяжке випробування контрперенесенням.

Огрядні жінки завжди мене відштовхували. Я вважав їх огидними: їхня відразлива манера ходити перевальцем, відсутність форм: груди, коліна, сідниці, плечі, лінія підборіддя, вилиці — все, все, що мені подобається бачити у жінці, зникало в масі жирної плоті. І я ненавидів їхній одяг — безформні, мішкуваті сукні чи, навіть гірше, вузькі джинси на слоноподібних ногах. Та як вони взагалі наважуються показувати нам таке тіло?

Звідки в мене взялися ці негожі думки? Я ніколи не намагався дізнатися. Вони вкорінювалися так глибоко, що я ніколи не вважав їх упередженістю. Але якби мене спитали про це, то я одразу розповів би все про товстих та владних жінок, на додачу з моєю матір’ю, з якою я прожив першу половину