Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

польові кухні та чимало піхотної зброї й амуніції. Лише мир порятував головні сили 168-ї дивізії від того, щоб поділити долю 18-ї.

Коли на півночі від Ладозького озера шаленів бій на знищення, на віддалі 300 кілометрів у північному напрямі точився схожий бій, але не такий масштабний. Як було змальовано раніше, наступ 54-ї дивізії зупинився в грудні на сході від селища Кугмо. Крім того, полковник Рааппана, який умів вправно воювати в пралісі, ущент розбив і вигнав по той бік кордону ще дві ворожі колони на ліексанському напрямі. Переможець боїв під Суомуссалмі генерал-майор Сійласвуо дістав тепер завдання розгромити 54-ту дивізію, яка виразно готувалася перейти до наступу. Його військо було об’єднано у 9-ту дивізію — утім не цілком укомплектовану, адже деякі її підрозділи передислокувалися на ділянки, розташовані трохи далі на південь.

Операція почалася 29 січня. Упродовж кількох днів було перетято комунікації 54-ї дивізії і розділено колону приблизно на десять шматків на відтинку завдовжки з 25 кілометрів. Тут росіяни теж устигли спорудити опорні пункти вздовж шосейки і, крім того, розчистити обидва узбіччя від лісу. Позиції були і міцними, і належно збудованими, складалися із шанців і сполучних ходів, а також бліндажів, подекуди навіть обведених колючим дротом. Постачання відбувалося повітряним шляхом. Таким способом супротивник транспортував не лише харчові продукти й фураж, а й артилерійні боєприпаси та бензин, скидаючи їх на парашутах. На жаль, не вистачало винищувачів, щоб перервати цей повітряний міст, ужинок якого, до речі, часто діставався й фінляндському війську.

Ми теж мали великі труднощі з постачанням і місцевістю. Дедалі більше давалася взнаки нестача важкої артилерії. Доводилося у важкому бою здобувати ворожі вогневі точки — одну за одною, водночас відбиватися від свіжої підмоги, підтримуваної артилерією й танками. Одна окрема лижна бригада надзвичайно небезпечно вклинилася вглиб нашого групування, але й її було оточено й розгромлено.

Згодом укладання миру врятувало від загибелі й залишки вкрай виснаженої 54-ї дивізії, яка на той час втратила близько половини кількісного складу й техніки.

Під час цієї кампанії становище на всьому довгому Східному фронті стабілізувалося й ворогу було завдано серйозних поразок на всіх ділянках. На жаль, цей позитивний розвиток подій не допоміг нам вчасно вивільнити достатньо війська для боїв на головному войовищі, які на початку лютого зайшли у вирішальну стадію.

На Карельському перешийку ми, як я уже писав, виграли «перший раунд». Змогли скерувати польову армію на її позиції і провадити стримувальні бої так, щоб ворог не спромігся завадити нашому першому ешелону впорядковано відступити на головну позицію. «Другий раунд», який складався з грудневих оборонних боїв, теж скінчився на нашу користь.

Грудневі наступальні дії ворога можна порівняти з поганою орудою оркестром, у якому інструменти грають не влад. На наші позиції кидали дивізію за дивізією, але з недостатньою взаємодією між родами війська. Артилерія марнувала набої, але її вогонь було погано підготовано і мало узгоджено з діями піхоти й танків. Взаємодія з танками часом набувала вельми чудернацьких форм. Бувало так, що вони виїздили вперед, відкривали вогонь і поверталися на вихідні позиції до того, як навіть зрушила з місця піхота. Такі елементарні помилки, зрозуміло, дорого коштували Червоній армії.

Навчені на хибах, росіяни врешті почали методично готувати справжній генеральний наступ, найпершими умовами якого були нове керівництво і зміна тактики війська. У січні 1940 року головнокомандувача всього війська, виставленого проти Фінляндії, маршала Тимошенка призначили командувачем сил на Карельському перешийку, поділених тепер на 7-му й 13-ту армії. На Східному фронті було об’єднано 9-ту, 14-ту й 18-ту армії у групу, командувати якою доручили маршалу Штерну. Головнокомандувачем став маршал Ворошилов.

З’ясувалося, що росіяни розпочали поблизу фронту інтенсивний вишкіл майбутніх наступальних дивізій, не шкодуючи ні артилерії, ні авіації, ні танків. І результати не забарилися, оприявнившись у перших методичних наступах, яким передувала масована артпідготовка. Лише коли оборонців було притлумлено шквальним вогнем, піхота йшла в атаку за підтримки танків і артилерії, а бомбардувальники й винищувачі кружляли над бойовищем. Проте атаки, які ми відбили, завдавши супротивникові великих втрат у живій силі, але в яких і нашому війську добряче дісталося від його артилерії, були локальними. Однак вони продемонстрували, що саме насувається на нас і що ворога найбільше цікавлять Виборзька брама й Тайпале, адже саме ті ділянки частіше, ніж інші, атаковували, фотографували й обстрілювали.

Подальше чекання дуже тяжіло і над військом, і над командуванням. Не було й тиші перед бурею, адже крім того, що наші позиції зазнавали повсякчасних локальних атак, ворог цілими тижнями і напосідав на них з повітря, і систематично обстрілював їх артилерією, зокрема й найважчими гарматами. Розтрощувалися слабкі вогневі точки й перепони, і раз по раз виходив з ладу дротовий зв’язок. Ворог знав, що ми не можемо замінювати військо на лінії вогню і що безперервне бомбардування й обстріли невдовзі виснажить їхні сили фізично і психологічно. Дійшлося аж до того, що навіть поодинокі люди не могли пересуватися позаду позицій чи в запіллі, щоб не зазнати атак з повітря. Через те весь рух шосейками й залізницею мусив відбуватися в нічний час. Стеження ворога за нашими позиціями, насамперед зі своїх численних аеростатів, утруднювало дії нашої артилерії. Це вселяло тривогу зокрема тому, що артилерія, незважаючи на обмежений боєзапас, дедалі виразніше ставала ядром оборони. Урешті-решт стало неможливо огрівати бліндажі, намети й будівлі в денний час, бо навіть найменший струмінь диму притягав до себе вогонь. Немов якими чарами ясна погода тривала тиждень за тижнем, а температура трималася на рівні близько 30 градусів морозу.

Упродовж грудня найбільшого натиску зазнавали 5-та дивізія під командуванням полковника Ісаксона на суммській ділянці і 7-ма дивізія під командуванням полковника Вігми на річці Тайпале. Обидві вкрай потребували заміни. На початку січня останню заступила очолювана полковником Паалу 6-та дивізія, яка до того перебувала в резерві, а тепер дістала нову назву — 3-тя дивізія. А ось вкрай виснажених оборонців на Тайпале, на жаль, не було ким замінити. 5-та дивізія, підсилена кількома окремими частинами, стала тепер головним резервом і подалася доробляти почату 6-ю дивізією фортифікацію на проміжній позиції між Соммее і залізничною станцією Кямяря на півдні від Виборга. Нещодавно сформовану з 1-ї запасної 21-шу дивізію, якій бракувало амуніції, наприкінці січня було переведено в резерв головнокомандувача у східну частину перешийка. Там вона теж дістала завдання виконувати фортифікаційну роботу між озером Кіймаярві й Ладогою.

Як розповідали полонені, росіяни хотіли вдатися до наступу ще в другій половині січня. Цей план відклали через лютий мороз. Однак щоб досягти