Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

class="p1">Ліне стала поруч, роздивлялася фото. У кімнаті було два детектори, по одному на кожній стіні підвалу. Той, що запустив сигналізацію, охоплював робоче місце Аудюна Тюле й довгу стіну без вікон.

— Може, миша пробігла, — припустив Вістінґ.

Ліна пройшла повз стіну, яку пристосували під інформаційну дошку. На ній Тюле повісив фотографії підозрюваних у пограбуванні в аеропорту.

— Ось винуватець, — мовила Ліна, піднімаючи з підлоги фото Яна Ґюдіма.

Фотографія відчепилася й злетіла додолу. Рух увімкнув алярм.

— Тепер знаємо, що сигналізація дієва, — сказав Вістінґ.

Задзвонив його телефон.

— Мортенсен, — пояснив він доньці. — Йому теж прийшло сповіщення.

Він взяв слухавку й заспокоїв колегу.

Ліне повісила фото Яна Ґюдіма поруч з рештою фотографій. У нього були гострі, глибоко посаджені очі й масивне підборіддя. Ніс, здавалося, колись йому проламали.

Вона зняла на телефон увесь ряд фотографій.

— Невже нема де заховати ті гроші? — запитала у батька.

Вістінґ важко сів на стілець.

— За вихідні щось придумаємо, — сказав він. — У цій справі про гроші більше не йдеться.

Ліне перевірила на телефоні застосунок «бебісіттер» — Амалія спала.

— Що ти маєш на увазі?

— На перший план виходить зникнення Симона Мейєра.

— Може, його звинуватили в тому, чого він не скоїв, — промовила Ліне. — Можливо, вони подумали, що він утік з грошима?

Вона розглядала фотографії на стіні, мимохідь намацуючи нову гіпотезу. Не все сходилося, але вона погоджувалася з батьком. Якщо вони з’ясують, що трапилося з Симоном Мейєром, то, скоріш за все, отримають відповіді й на всі інші запитання.

39

Коли приїхав Адріан Стіллер, усі вже зібралися в підвалі Вістінґа. Слідчий з Кріпоса зупинився за порогом і роззирнувся навколо.

— Ви звідси працюєте? — запитав він, спершу надовго затримавшись поглядом на Ліне, а тоді вже глянув на Вістінґа.

— Йдеться про конфіденційну справу, — кивнув Вістінґ. — Я зібрав спеціальну слідчу групу. Ліне теж входить до неї.

Ліне сиділа з Амалією на колінах, стримано кивнула. Стіллер уже раніше привітався з Мортенсеном. Аудюн Тюле відрекомендувався слідчим з поліційного округу Румеріке..

— Румеріке? — перепитав Стіллер, але детальнішого пояснення так і не отримав.

Вістінґ поставив для гостя стілець. Стіллер сів, виклав на стіл блокнот.

— Що ви, власне кажучи, маєте на Бернгарда Клаусена? — запитав він.

— Ми працюємо за дорученням генпрокурора, — пояснив Вістінґ, сідаючи навпроти нього. — Тобі не слід рапортувати у Кріпосі про почуте тут.

— Розумію, — кивнув Стіллер.

Вістінґ подав знак Мортенсенові, той підійшов до стіни, приніс одну коробку з доларами, почав розрізати ножем клейку стрічку.

— Після смерті Клаусен залишив по собі приблизно 80 мільйонів крон в іноземній валюті, — промовив Вістінґ.

Стіллер підвівся, щоб зазирнути до відкритої коробки.

— Вони зберігалися у нього на дачі, — пояснив Мортенсен.

Стіллер обвів поглядом коробки під стіною.

— І гроші весь час стоять тут? Генпрокурор знає про це?

Вістінґ кивнув.

— Високий рівень секретності. Можливо, йдеться про спробу великих іноземних держав впливати на норвезьку політику. Однак розслідування завело нас в іншому напрямку, — додав він і кивнув на Аудюна Тюле.

— У четвер, 29 травня 2003 року, на Ґардермуені було пограбовано валютний вантаж зі Швейцарії, — далі розповідав Тюле. — Приблизно на 80 мільйонів.

— 29 травня, — повторив Стіллер. — Той самий день, коли зник Симон Мейєр.

— В одній коробці з грошима ми знайшли ключ до замка насосної станції біля Єршьо, — знову перехопив ініціативу Вістінґ. — Припускаємо, що гроші переховували там і що пограбування пов’язане зі справою про зникнення.

Стіллер знову опустився на стілець.

— Ви знайшли ключ разом з грошима?

Вістінґ розповів, як він минулої ночі їздив в Колботнен, щоб перевірити ключ.

Стіллер зиркнув на Ліне.

— А це означає, що у нас цілком імовірно є місце злочину.

Вістінґ теж зиркнув на доньку.

— Члени пошукової команди зламали двері насосної станції, — сказала вона. — Однак кримінальні техніки нічого там не досліджували.

Стіллер кивнув.

— Оглянули майданчик перед станцією, пройшли стежкою до місця риболовлі, але слідів насильства не знайшли. Що б не трапилося з Симоном Мейєром, воно сталося, вочевидь, у самому приміщенні станції.

Вістінґ обернувся до Мортенсена.

— Є шанси щось там знайти? — з надією запитав він.

— Насосна станція стоїть замкнена ще з тих часів, — втрутилася Ліне.

— У кожному разі, можна сподіватися знайти сліди крові, — відповів Мортенсен.

Стіллер почав вистукувати ручкою по блокноту.

— Маєш необхідне устаткування?

— В автомобілі. Можемо потім туди поїхати.

Адріан Стіллер щось занотував і взявся гризти зубами кінчик ручки.

— Актуальним і далі залишається запитання: як гроші опинилися у Бернгарда Клаусена.

— Власне, це й було дорученням генпрокурора, — сказав Вістінґ. — Та, перш ніж знайти на це відповідь, ми повинні розкрити справу про пограбування і зникнення Симона Мейєра. У грабіжників були рації. Кілька дрібних деталей навушників ми теж знайшли в коробках з грошима. Сліди ДНК на них дають збіг з Оскаром Тведтом, відомим у злочинному середовищі Осло.

Стіллер звів брови. Тюле зняв зі стіни фотографію Тведта й простягнув йому.

— Його жорстоко побили через два тижні після пограбування. Він нічим не зможе нам допомогти, — пояснив Тюле.

— Ще у коробках ми знайшли клаптик паперу з телефонним номером, який не зуміли ідентифікувати, — додав Мортенсен.

Вістінґ продовжив розповідати про пожежу на дачі Бернгарда Клаусена і про його сина, який розбився на мотоциклі. Підсумок усього, що вдалося досі з’ясувати, аби ввести в курс справи нову людину, допомагав укласти ясну картину. Закінчив він розповідь тим, як вони на конверті з анонімкою знайшли ДНК, яка збігалася з ДНК чоловіка, котрий викинув використаний презерватив біля насосної станції.

Стіллер виклав руки на стіл по обидва боки від блокнота, мовчки слухав і нічого не занотовував.

— Виробили стратегію для подальшого розслідування? — поцікавився він.

— Найважливіше — розглядати обидві справи як взаємно пов’язані, — відповів Вістінґ. — Роздобути додаткову інформацію.

Стіллер кивнув.

— Анонімку ніхто до пуття так і не перевірив, — сказав він. — Місцевому полісменові, а заразом активному містечковому політикові було доручено поговорити з Бернгардом Клаусеном. Мова про Арнта Ейканґера. У Акерсгюсі він четвертий за списком від Робітничої партії і, по суті, вже забезпечив собі місце в Стуртинґу. Я спілкувався з ним учора. Ейканґер особисто дуже підтримував Клаусена.

Мортенсен встав, приніс одну з дачних гостьових книг.

— Відома особа, — промовив він, гортаючи сторінки. — Часто бував на дачі Клаусена. Востаннє — два тижні тому. Вони близькі знайомі.

— Чи існує хоч мінімальний шанс знайти аноніма? — запитав Тюле. — Він міг би стати головним свідком. Те, що він бачив, мало б вирішальне значення.

— Місцевий гей, можливо, приховує свої стосунки з партнером, — промовив Мортенсен. — Тому й надіслав анонімку,