Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

щоб не пояснювати причини свого перебування біля станції.

Амалія малювала, сидячи на руках у мами. Коли їй надокучило, Ліне спустила її на підлогу. Вістінґ бачив, як напружено працює думка в доньки.

— Так само анонімно він міг би надіслати записку в місцевий відділок поліції, — сказала вона. — А він надіслав одразу генпрокурору.

Вістінґ чекав на продовження.

— Можливо, він не довіряв місцевій поліції, бо там працював близький колега Клаусена по партії. А генпрокурор був своєрідною гарантією, що анонімку перевірять.

— Молодець! — похвалив Стіллер. — Вочевидь, його ім’я є в документах.

Вістінґ збагнув, що мав на увазі Стіллер: автор анонімки міг бути на допиті в Арнта Ейканґера, але нічого не сказати про Бернгарда Клаусена.

— Або ще гірше, — вів далі Стіллер. — Він розповів про свої підозри, але їх не внесли в протокол, а отже, і ходу їм не дали.

— Почнімо звідси, — запропонував Вістінґ. — Складемо список усіх свідків, котрі побували на допиті в Арнта Ейканґера або ж контактували з ним в інший спосіб.

Він обернувся до Стіллера.

— Маєш з собою документи справи?

— Усі зі мною, — Стіллер вийняв з кишені сорочки флешку. — Усе зіскановано. Всі текстові файли доступні для пошуку.

— Можна, я гляну, — простягнула руку Ліне.

Стіллер на мить завагався, а тоді перекинув їй флешку через стіл.

— «Нульові» документи теж є?

— Звичайно! — запевнив він і, обертаючись до Мортенсена, запитав: — То що, їдемо?

40

Кур’єр з партійного офісу прибув перед дванадцятою. Вістінґ розписався в отриманні й розкрив пачку. Всередині лежав ноутбук Бернгарда Клаусена й стос паперів.

Ноутбук він поставив на столі перед робочим місцем Мортенсена, щоб той, щойно повернеться, відразу взявся за його перевірку. А сам вмостився з рукописом у глибокому фотелі.

У будинку було тихо. Ліне з Амалією подалися додому, донька хотіла трохи попрацювати зі «справою Єршьо». Аудюн Тюле далі вишукував інформацію на ймовірних грабіжників.

Рукопис був незакінчений: 250 сторінок з великими міжрядковими проміжками. Заголовка не мав, але починався цитатою Жан-Поля Сартра про те, що людина приречена бути вільною.

«Я обираю свободу, — написав Клаусен на наступній сторінці й далі процитував норвезького письменника Єнса Бйорнебу: — Ось у чому криється суть свободи. Її здобуваємо самі. Ніхто її нам не подарує, свободу треба здобути».

Текст від першої особи, але жодного слова про особисте життя Бернгарда Клаусена. Він писав про сучасні політичні проблеми й про своє нинішнє розчарування в ідеалах Робітничої партії. Що далі читав Вістінґ, то зрозуміліше було, що Клаусенові ставали ближчими неоліберальні погляди, а його недовіра до соціал-демократії дедалі зростала. Текст різко контрастував з тим, що він знав з преси чи з ідеалістичної розповіді Ґеорга Гімле про Бернгарда Клаусена як про представника справжньої соціал-демократії.

У мемуарах автор не дав обґрунтування того, що змусило його поступитися поглядами на користь «правих», але в тексті знайшлося доволі несподіваних одкровень, щоб він, вийшовши друком, став сенсацією.

Вістінґ встав, розім’яв ноги й коротко прокоментував прочитане Тюле.

— Поміж іншим, він пише, що нам потрібно більше багатих людей. Задля збереження процвітання і благополуччя він пропонує зняти податок на багатство. Збільшення приватного капіталу створило б більше робочих місць і збільшило б зайнятість населення.

— Десь так починаєш думати, знаючи, що на дачі лежать 80 мільйонів, — гмукнув Тюле.

Вістінґ усміхнувся і знову сів читати рукопис. Усвідомлював, що мусить визнати рацію Вальтера Крума. У мемуарах не фіксувалося нічого такого, що пролило б світло на справу. Однак щось таки було в словах Тюле. Щось же змусило Бернгарда Клаусена змінити свої базові політичні погляди, і ця зміна відбулася, коли йому до рук потрапили великі гроші.

41

Стіллер порівнявся з фургоном Мортенсена й вийшов з авта. Досі він бачив насосну станцію лише на фотографіях. У тих місцях, де пропав Симон Мейєр, теж ніколи не бував.

Роки залишили виразні руйнівні сліди на стінах будівлі. Деякі маленькі шибки на вікнах розбиті, та, на щастя, руйнація всередині приміщення не була тотальною.

Він захряснув за собою дверцята авта. Вітер шарудів у кронах дерев. Цвірінькали птахи.

Мортенсен одягнув обов’язковий у таких випадках білий комбінезон, кинув Стіллерові пару бахіл. Стіллер натягнув їх на ступні й рушив за кримінальним техніком до дверей. Ключ лежав у конверті. Мортенсен вийняв ключ і ще трохи побурчав щодо того, як нерозумно було з боку Вістінґа змастити його оливою — тепер навряд чи вдасться знайти ДНК того, хто востаннє ним користувався.

Ключ легко ввійшов у замкову щілину, зате завіси обурено заскрипіли, коли він потягнув двері на себе. Стіллер зачекав, доки Мортенсен установив на тринозі прожектор, під’єднав його до автомобільного джерела струму.

Купа труб з вентилями й величезними колесами обмежували простір у старій цегляній будівлі. На брудній запилюженій підлозі виднілися сліди ніг, очевидно, Вістінґові, які вели до дверей у глибині приміщення і далі, до металевого люка в бетонній підлозі.

Мортенсен залишився стояти біля прожектора, ніби хотів охопити поглядом усю тісну кімнатку.

— Що вишукуєш? — запитав Стіллер.

Мортенсен не відразу відповів, але зайшов трохи углиб приміщення.

— Буде важко, — промовив він, не уточнюючи, що саме має на увазі.

Мортенсен повернувся до автомобіля, приніс брезент і рулон клейкої стрічки.

— Треба затемнити вікна, — пояснив він.

Стіллер допоміг йому натягнути брезент на вікна, доки Мортенсен чіпляв його за допомогою клейкої стрічки, так щоб денне світло не проникло досередини.

Працюючи з давніми й нерозкритими справами, Стіллер нечасто бував на місці злочину особисто. Зазвичай лише читав рапорти, переглядав фото й відео. Та, попри все, знав, як криміналісти знаходять навіть засохлу кров, вимиту чи зафарбовану багато років тому. Сам процес простий. Береться чутлива хімічна суміш, яка, вступивши в реакцію з кров’ю, світиться у темряві. Якщо знайдеться кров, аналіз ДНК засвідчить, чи належить вона Симонові Мейєру.

Мортенсен знову подався до автомобіля й приніс пляшку-спрей.

— Спробуймо! — сказав він.

У приміщенні Мортенсен одягнув захисні окуляри, присів навпочіпки, потрусив пляшкою. Рідина розпорошилася навколо, лягла на підлогу й труби.

— Чудово! А тепер погаси світло! — попросив він Стіллера.

Стіллер вимкнув прожектор. Кімнатка поринула в темряву. Безліч плям замерехтіли блакитною флуоресценцією.

Стіллер був вражений ефектом.

— Цього я й боявся, — промовив Мортенсен.

— Що не так? — запитав Стіллер, знову вмикаючи прожектор.

— Люмінол вступає в реакцію з залізом, яке міститься у червоних кров’яних тільцях, — пояснив Мортенсен. — А також реагує на іржу.

Стіллер роззирнувся навколо. Іржа тут була на кожному кроці.

— Що ж далі?

— Доведеться зібрати проби і кожну проаналізувати, — скрушно зітхнув Мортенсен. — А на це піде купа часу. І на