Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

з маяка? — зайшов з іншого боку Самус.

— Інформацію, пане бароне, інформацію, — відповів Нод, водночас, за курсантською звичкою, вибираючи хлібом залишки смачного соусу.

— Яку інформацію? — не вгавав рудий, здивовано спостерігаючи за очищенням тарілки.

— Завтра знатимемо, — Нод відкинувся у кріслі з фужером у руці, нишком підморгнувши Рамиру.

— Як завтра? А де ж я ночуватиму?

— У «Мажорі», — знизав плечима Нод. — Там аж чотири спальні!

— Статус аристократа не дозволяє такого...

— Самусе, — перервав Нод, — з усією повагою до Вашого, м-м-м, королівського походження...

— Ні, ви таки не з Гирлона, інакше б знали, що тут не заведено уголос говорити про це, — щиро образився барон, підхопившись із крісла і мало не перекинувши графин, однак Рамир вправно впіймав його, а Нод, трохи спантеличившись, вів далі:

— Вибачте, справді не знав. Гадаю, якщо Ви розділите величезні апартаменти з двома респектабельними чоловіками, великих збитків Ваш статус не зазнає.

— До речі, нам теж не потрібна зайва увага, — докинув Рамир.

— То якого ж ратха ви оселилися у «Мажорі»? — Самус знову сів. — Про вас уже, певне, пішов поголос, а коли оселимося разом, то і мене приплетуть.

— Слід придумати легенду на випередження, — запропонував Нод. — Ви, бароне, у яких справах раптом повернулися до Гирлона?

— Палеонтологічних, точніше, криптозоологічних.

— Щось мені підказує, — зауважив Нод, — що і в нас є практичний досвід криптозоології. Ну, от і будемо вважати, що маємо з Вами спільне хобі.

— Дивні ви, — знизав плечима несподіваний співрозмовник. — Утім,.. згода — розділю «Мажор» із вами. На одну ніч! Агов, Плансе!

У шатрі миттєво з'явився один з тих, хто приніс баронові крісло. Був він середнього віку, міцної статури, смаглявий, з чорною виплеканою шевелюрою та сивіючими бакенбардами. Пильно поглянувши на теплу компанію, запитав у барона низьким баритоном:

— Чого накажете, Ваша гоноровосте?

— Це мій камердинер, Планс, — назвав його Самус. — Нехай ще вина подадуть і десерт. Після баранини, панове, — барон поглянув на парубків, — рекомендую лимонне желе — воно з цим вином добре смакує.

— Гаразд, — першим погодився Рамир.

— Буде зроблено, Ваша гоноровосте, — Планс зник.

— «Ваша гоноро-о-о-о-восте!» — передражнив камердинера борець.

— Це форма звертання до осіб баронської гідності, — пояснив рудань.

— А навіщо тобі, гоноровосте, камердинер, якщо ти у спортивному костюмі ходиш? — Рамира не полишав іронічний настрій. — Розумію: гоноровий статус зобов'язує мати прислугу, і той самий статус дозволяє ходити до ресторану, мов до сільського генделика. Та ти мені скажи інше, пане криптозоофіл: що воно таке — отой викопний крег?

— Крег, друже криптозоохам, — одразу знайшов, що відповісти на образу барон, — це дивовижна тварина! — його очі спалахнули щирим захватом пізнання невідомого.

Прудконогий кельнер із трохи винуватим виглядом приніс желе. Було зрозуміло, що саме він повідомив Самусу, де шукати окупантів його улюблених апартаментів. За ним Планс ніс вино. Веселощі у дворі тим часом набирали обертів — стало гамірно, починалися танці.

— Утім, про крега ліпше побалакаємо деінде, пане Ноде, — запропонував барон. — Давайте після десерту поїдемо до однієї місцинки.

— Згода, — Нод занурив срібну ложку у ніжно-жовтаву масу. — До речі, а звідки Вам відоме моє ім'я? Ми ніби не називали себе.

— Як би Вам ото відповісти? — Самус красномовно поглянув у той бік, де зник прудконогий кельнер. — І Ваше ім'я, Рамире, я теж знаю від нього, — додав рудань. — Та менше з тим. Давайте так: я вам — про крегів, а ви мені — про те, звідки знаєте, що мені саме креги цікаві. Прямо зараз!

— Та будь ласка! — Нод стисло переповів випадково почуту вчора у кав'ярні розмову двох рибалок. — Отож я й припустив, що криптоботанів, себто палеозоологів не так уже й багато, а нахабних самовпевнених багатіїв серед них ще менше, тож Ви і є тим, про кого говорили рибалки. Так сталося, що віднедавна ми теж трохи цікавимося крегами.

— Підозрілий збіг якийсь, — насупився Самус. — Утім, ви таки не помилися. Рибалки говорили саме про мене. Завтра вони будуть тут. Мені подзвонив один з них — познайомилися із ним ще торік у Арді на князівській регаті. Сказав, що його товариш має свіжісінький зуб крега. Тому я терміново і повернувся до Гирлону.

— А скільки часу забирає подорож сюди з Ланоду? — поцікавився Нод.

— Від мого маєтку швидкісною трасою до Князівства автомобілем — трохи більше трьох годин. Морем значно довше.

Покінчивши з десертом, Нод з Рамиром віддали розпорядження адміністраторові готелю, дозволивши заселити у «Мажор» і Самуса. Тоді разом із ним сіли до сріблястого восьмимістного лімузину. Ним кермував той чоловік, який допомагав Плансу принести крісло — ще один баронів слуга. Помчали набережною.

Дет Дут качиною ходою походжав довкола порожнього столу для нарад у затемненому, обставленому масивними меблями величезному кабінеті головної резиденції дуумвірів. Підполковник Буртак переступав з ноги на ногу біля дверей.

— Ну, які новини про Кунстада? — звично кинув через плече Дет Дут.

— Майже ніяких, — підполковник почувався ні в сих — ні в тих.

— Ви розумієте, що з Вами буде за цей катастрофічний провал?

— Так точно!

— Гадаю, Ви усвідомлюєте: зараз Вас рятує лише те, що про цю справу вже довідався Сат Сат, і я втратив можливість самостійно ухвалювати рішення у ній. Та зарубайте собі на носі: якщо Ви спробуєте використати цю обставину, щоб перекинутися до його табору... В мене руки довгі, — дуумвір, вочевидь, був у вельми кепському настрої.

— Я розумію. Може, дозволите узяти на тортури того студента Кинава та ординарця Юса? — підполковник зробив спробу змінити хід розмови.

— Знову Ви зі своїми тортурами. Ще встигнемо. Якщо Кунстад утік, ординарець та студент можуть являти собою єдину нитку до нього. Ви ж самі про це казали. Утім, можуть і не являти. Що дає стеження за ними?

— Юс їздив до селища Кунстад. Людей розпитував, що могло статися із Нодом.

— Кепсько! Отже, він вірить у загибель Нода. Юса офіційно опитали?

— Так, але нічого значущого він не повідомив. Вважає, що Нод загинув.

— А із Кинавом старий не бачився?

— Ні, — пробурмотів Буртак.

— Це достеменно?

— Так...