Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

несподівано поміняла тон бабуся, заквапившись прибирати Даринине спальне місце. — Я чого сюди все це поклала? Щоб ніхто, як раптом зайде сюди, не дай Боже, не сідав на твій диванчик, поки тебе нема! Зараз я постелю тоді простирадлечко, на ковдрочку півковдрочку натягну, хіба я не розумію, як ти втомилася, три дні в дорозі.

«Як завжди, наговорить різної мерзоти, а потім переходить на улесливий тон, щоб її не вбили», — подумала Дарина, натягаючи ковдру на голову й засинаючи.

* * *

— Я тобі покажу кілька варіантів, — каже Стас, — так сталося, що на твої гроші зараз є три квартири. Два на нашому районі, а один — на Лівому березі. Поїдь подивись. Навіщо тобі лишатися так близько від бабки? Щоб вона до тебе в гості ходила?

Але квартира на Лівому березі Дарині не сподобалась. І ще одна в них на районі теж не сподобалась. Хоча й була в дуже доброму стані й продавалася разом із обладнаною кухнею. Але вікна виходили на колишній кінотеатр, нинішню церкву суду божого. Та Дарина вдячна, що Стас показав їй ті дві квартири. Саме завдяки цьому вона ще більше уподобала ту, на краю лісу. Хоча вона й абсолютно порожня.

— То тепер я зведу тебе з хазяйкою, будеш домовлятися про ціну, — каже Стас.

У Дарини дуже мало речей. Як у мандрівника, який все своє змушений носити за собою. Мріючи про власне помешкання, Дарина ніколи не малювала в уяві меблі, килими, статуетки, вазони з квітами на підвіконні. Лише простір без бабиних клунків. І спокій за вікном. Щоб не було, як з вікон кімнати й кухні бабиної землянки: немиті зади авт, які привезли харчі до продуктового магазину.

Але навіть найдешевші меблі з пресованої стружки коштують грошей. А жінка, яка продає ту квартиру, хоча вже давно не може її продати, ціну знижувати не хоче, просить суму, яка всі гроші Дарини. Вона сподівалася, щось все-таки лишиться на меблі. А жінка поступатися не хоче, мовляв, де іще на нашому масиві ви знайдете місце, щоб усі три вікна виходили на ліс. І на який ліс!

Після тої розмови Дарина стукає у віконечко ларька, де торгує Стас. Хлопець подає знак: зараз відпущу покупців — і поговоримо.

— Спробуй поговорити з нею ще раз, — пропонує Стас. — Тут треба казати: і маршрутка до вас не доїздить, і до магазину далеко, і до церкви далеко.

— До церкви суду божого? — питає Дарина.

— А хоча б і до неї, чому б ні? Як в тебе не вийде, я спробую поговорити з нею сам. Вже скільки витрачено сил на твоє житло!... Дивись, Дарино, ось вони!

— Хто?

— Цеесбісти. Це їхнє керівництво, тіпа...

Від колишнього кінотеатру йдуть кілька чоловіків і жінок, одягнені в чорні куртки, які сидять на них підкреслено добре.

— Зараз вони підуть спинами до нас.

На спинах чорних курток — яскраво-малинова рука тримає спис, на який насаджено шальки терезів. І на рукавах — терези. Весело перекидаючись словами, вони рушили до ресторану «Алі-Баба».

— Там обід має ціну учительської місячної зарплатні, — каже Стас. — Зголодніли, вершителі суду божого.

* * *

Дарина сторгувалися з господинею помешкання біля лісу, і та трохи знизила ціну. Не настільки, як хотілося б, але знизила. І вже призначено день і час для оформлення купівлі-продажу.

Стас на цей день знову посадив у свій ларьок свою матір. А сам стоїть на порозі землянки, готовий везти Дарину туди, де має відбутися останній акт драми.

— Паспорт взяла? Чудово! Куртку із внутрішньою кишенею одягла? Ну а тепер головне.

Дарина опускається на коліна перед своїм диваном, єдиною своєю, здавалося б, непорушною власністю, право Дарини на яку визнавала навіть баба. Піднімає подушку, намацує таємну шухлядку, яку багато років тому виготовив для неї один материн кавалер. Там вона ховала свою першу косметику, яку придбала на мізерну стипендію в технікумі, там зберігала вітальні листівки від першого хлопця, поки не вирішила викинути їх. І там — а де ж іще? — тримала вона свої безцінні тисячі. І їх там нема! Нема, нема, Стасе!

Пограбування квартири? Ні, це погана версія. Захарна на дверях — не треба міліції. Це бабуся! Тільки навіщо їй такі гроші? Вона завжди так пишалась, що живе на військову пенсію, а чужого їй не треба, ніколи не брала подарунків від материних кавалерів, завжди презирливо вертала: не потребую!

— Зараз я її знайду! Вона або миє підлогу у Захарни, або на божому суді.

Стас втяг до землянки бабу Ніну, яку відразу й зустрів на порозі під’їзду.

— Чого ти штовхаєш стару жінку, яка пройшла всю війну, ти, шмаркач, — звивається бабуся в руках Стаса.

— Де гроші, сука?

— Хто тобі дав право називати мене сукою?

— Ти і дала! Де Даринині гроші?

— Зачини двері, щоб Захарна не чула. Гроші, які ця хвойда заробляла в німців? Так, я віднесла їх на церкву суду божого! Тільки так їх можна очистити від німецького лайна!

— Ти здуріла, бабо! Кому з них ти віддала гроші?

— Церкві й віддала! Їм усім віддала! Їхньому ... аеропагу!

— Кому конкретно? Якій сволоті з того кагалу ти віддала Дарчині гроші, за які вона працювала без вихідних три роки?

— А не треба було працювати на фріців! Не треба було працювати на фашистів! На нацистів!

Стас підняв бабу над землею і поніс із наміром добряче грюкнути нею об стіну, але стара несподівано виявила неабияку силу і примудрилася викрутитися з рук молодого хлопця.

— Я їй добро зробила! Вона б умерла в хаті, яку б купила на ті погані гроші! Від раку! В муках!

— Дура ти нещасна! Тисячі людей купили собі житло на німецькі гроші!

— А в Дари цього б не вийшло. Я врятувала її, а ти їй зло робив. Як і її матуся.

Баба не кричить. Вона шипить ті слова, стоячи посеред кімнати, неприродньо витягнувши голову вперед, на­пнувши жили на шиї, вирячивши очі, вишкіривши зуби. І в нормальному стані її обличчя важко назвати просто собі обличчям старшої жінки. А з цією гримасою вона схожа на якусь потойбічну потвору чи то з пекла, чи то з хтонічної отхлані.

Розгублений Стас присів навколішки перед матрацом, де лежить Дарина, торкнувся її плеча.

— Даро, я поїду туди, я маю повідомити, що тебе не буде, це щоб не платити нотаріусу. А ввечері ми розтрусимо цю паскуду. Я