Читати книгу - "У затінку земної жінки, Олена Печорна"

їй долонями утирає і мовчить. А в собачій буді, якраз проти сонця, жалісливо скавчить Шавко, ще й лапою очі затуляє — чи то від проміння рятуючись, чи від людської глупоти, що стільки біди наробила.

— Годі тобі, Фаню. Я скоро вернуся, — заспокоїв невміло, скупо, ніби слова вкрав.

— Не буду.

— Діждешся?

— Діждусь, — і долоні їхні на прощання з’єднала, наче й справді лінії доль одним вузлом зав’язуючи.

Скільки потім Захар ішов до контори, стільки й чув трепет жінчиних пальців на собі, а ще — слова молитви. Ті слова, здавалося, поперед нього бігли, нескінченним чеканням шлях устеляючи.

Літо 1941 року обвінчало з розлукою не їх перших, не їх останніх. Кого на роки обвінчало, кого — з віч­ністю, саме ж дниною промайнуло, миттю, хвилиною. От тільки таким страшним воно людям привиділося, що хліб у полі — і той, здавалося, гірчив. Часом Фані ввижалося, що не знаний досі буревій підійшов упритул, заворожено застиг і кліпає до них своїм смертоносним оком.

Бої за Київ не стихали котру добу поспіль, відтак моторошні новини докочувалися до Горбова зі швидкістю степових пожеж: удень здіймалися чорною завісою, а вночі небо на обрії неначе хто підсвічував. Чомусь отого займища жінка боялася найдужче, проте не дивитися не могла. Так, ніби очима, поглядом своїм могла біду заколисати. Звечора, уклавши дітей спати, виходила надвір, завертала за хату, ішла поміж зеленого бадилля картоплі, минала рядки буряків, моркви, переходила високу кукурудзу й спинялася на самісінькій межі. Отам, оніміла від крику, що грудкою муляв біля серця, вона судомно вдивлялася в обрій. Скільки так стояла — сама не відала, бувало, ноги вклякали, проростаючи в теплу серпневу землю, яка гула страшно й люто, наче ранена звірина, котру добивають. А зранку, щойно сонце здіймалося, чутки про невідворотне розповзалися тихими горбівськими вуличками, завертаючи до принишклих будинків, шипіли біля порогу: «Не сховаєшся, не вбережешся, вже близько…» Горбівці добре усвідомлювали, що основна загроза спершу наповзе на місто, тож ловили кожну нову звістку звідтіля.

 

Франциска і Захар Пономаренки. 1968 рік

Очікування невідворотного вкутало древній Чернігів млосною пеленою. Хтось не витримував, і з міста виїжджали цілими сім’ями, сподіваючись на скоре повернення. Були й такі, що лишалися, затаївшись у рідних домівках, немов у скиту, готуючись до найстрашнішого. І тих, хто лишався, було в рази більше. Бо куди бігти, де рятуватися, коли світ шаленіє в горнилі війни, стікаючи кров’ю мільйонів? І лишень серпень безпечно котив хвилі тепла, полоскав у деснянських водах довгі коси красунь верб, не питаючи дозволу, озивався здаля пташиним співом у хащах, осідав на мулкому, врослому дні тихих плес. Знав — не знав? Певно, знав, лише вберегти не міг, коли це таки сталося.

Небо затяжіло віддаленим гулом надвечір двадцять третього серпня. Про можливе бомбардування чернігівців попередили заздалегідь, відтак увесь день минув у ядучому чеканні, а ближче до вечора хтось та й видихнув з полегкістю: а що, як минулося? Відвели лихо древні храми монастирів, уберегли. Проте гул у вечірньому небі невідворотно переростав у страшне ревіння. Літаки наближалися з боку Гомеля, летіли загрозливо низько, об’єднуючись у зловісні тіні. Місто вражено завмерло, зачаївшись перед лицем близької біди, а за коротку мить озвалося пронизливим вит­тям сирен, немов прагнуло перекричати загрозу, попередити, зупинити. Чернігівці, яким довелося пережити удари ворожої авіації в перші дні війни, тікали в сховища та підвали, шукаючи рятунку. Тільки дарма. Чорні тіні одна за одною розродилися смертоносним начинням, а відлітаючи, поверталися знов, відлітали й поверталися, доки історичний центр міста не запалав увесь однією суцільною наскрізною раною.

Саме тоді, теплим серпневим днем, Друга світова вій­на наблизилася до Горбова впритул, а остаточно увійшла в село на Чернігівщині вересневою дниною, щоб лишитися аж до вересня сорок третього. Мирні люди, які вік обробляли землю кривавими мозолями, затамувавши подих, сторожко вдивлялися в чужинців у сірих шинелях, що крокували вуличками, здіймаючи за собою легку придорожню куряву. Діти хникали, налякані незвичним мовчанням дорослих, принишклі жінки затуляли роти долонями, тамуючи крик, а старі шепотіли молитви в надії на скору й легку смерть. Ніхто не знав, чого очікувати, як жити. Звичний уклад буття чернігівського селянина розчахувався навпіл, припнутий безапеляційною реальністю. Окупація. Чужа влада, нові порядки й, зрештою, абсолютно новий уклад життя. До всього цього мусила жива душа призвичаїтися, бо, доки дихаєш, доки б’ється серце в грудях, маєш якось жити. І маєш шукати шматок хліба своїй дитині.

Саме діти тримали її на світі в перші дні окупації, змушували зосередитися, сконцентруватися, бачити, чути, відчувати, аби не скотитись у прірву зневіри та відчаю. Малі, вони горнулися до рук і просили їсти, Михась плакав і вередував, бо саме лізли зубки. Фаня робила своє, заборонивши собі думати про загрозу, наче печать наклала. День прийшов — хвала Богу, минув — дяка Всевишньому. Є на столі, є в коморі, дасть Господь, і завтра для них сонце зійде. Аби ще вночі не схоплюватися від кожного шереху чи скрипу, бо, здавалося, сільська хата за весь свій вік з людьми аж так не «говорила». Чи то страх говорив? Фаня боялася не так за себе, як за дітей, за батьків стареньких, за рідню Захарову, за сусідів, старого, малого — за всіх.

Знали горбівці про спалені села в Україні та Білорусі, чули про людей знищених, про каліцтва та муки. Знали й про «своїх». Відступаючи, фронт лишив в оточенні сотні радянських солдатів, які хоронилися, хто де міг. Поранені, змучені, облишені сам на сам зі страшною реальністю, вони затято уникали полону, ховаючись, мов звірина, у надії на скорий відступ до своїх. Та хіба всім те вдавалося? Постійні обходи хат і ретельні обшуки були частиною «нового» укладу життя. Спробуй не впусти на поріг і за поріг. Серце в грудях тріпоче, а український селянин головою киває довірливо, мов скотина в загорожі, бо нічогісінько ж не розуміли горбівці в крикливій німецькій мові, котра словами наче заживо різала.

— Нам би до Фані… Фані спитатися треба, — шепотілися жінки між собою, довіряючи лише їй свої страхи та побоювання. А все тому, що не зобидить Фаня Францівна, допоможе, підкаже. Та й у кого спитати, як не в «німки»? Сердешна, вона перші кілька днів сахалася, коли чула «своїх», сіпалася, наче її розпинали, по ногах і руках зв’язували, бо ж усе геть до словечка розуміла. Розуміла й мовчала. Боялася, ой боя­лася знання свого, крилася з ним, мов звірина від мисливця ховаючись. Та тільки однаково не вбереглась.

Палажка вбігла до хати ближче до полудня — темна, наче ніч грозова, в очах страх — небо стовпом підпирає, щоб не завалилося.

— Біда… Фаню, ой біда. Андрій наш пораненого офіцера в хаті своїй схоронив. Урятувати хотів, щоб удвох до своїх… Удвох тікати збиралися… — схлипує, бідолашна, і Фаню за руки хапає. — Офіцер той… Чи вже хто там він є, прости Господи… Коли село обходили, двох застрелив й утік. А Ганну нашу, Андрія, діток їхніх — усіх надвір витягнули. Убивають, Фанечко… Андрія збили в смерть. Федорівна, сусідка їхня, прибігла й каже: хату