Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

що за дурнувате ім’я? Холодними водами його оповив гнітючий відчай. Він сів.

– Ісус на драндулеті, – пробурмотів він.

– Слухайте, – мовив Дейтц. – Не моя провина, що вас тут тримають. І Деннінґер із медсестрами, які приходили, щоб виміряти ваш тиск, також не винні. Якщо вам потрібен цап-відбувайло – то це Кемпіон, та й на нього все не звалиш. Він утік, але за тих обставин ми з вами теж могли накивати п’ятами. Сталася технічна промашка, і він вислизнув. Є проблема. Ми намагаємося її владнати, усі ми. Та це не значить, що ми в усьому винні.

– А хто ж тоді?

– Ніхто, – сказав Дейтц і всміхнувся. – У подібних справах відповідальність так розпорошується, що робиться невидимою. Сталася прикрість. Таке могло трапитися в безліч способів.

– Нічого собі прикрість, – ледь чутно промовив Стю. – А як щодо інших? Гепа, Генка Кармайкла, Лайли Брюетт? Люка, їхнього хлопчика? Монті Саллівана?…

– Таємна інформація, – сказав Дейтц. – Знову будете мене трусити? Якщо вам попустить – прошу.

Стю нічого не сказав, але так глянув на Дейтца, що той опустив очі й узявся розгладжувати складки на штанях.

– Вони живі, і, можливо, за деякий час ви їх побачите.

– А що з Арнеттом?

– На карантині.

– Хто там помер?

– Ніхто.

– Ви брешете.

– Прикро, що ви так гадаєте.

– Коли мене випустять?

– Я не знаю.

– Таємна інформація? – гірко запитав Стю.

– Ні, просто не знаю. Здається, хворобу ви не підхопили. Ми прагнемо дізнатися чому. Дізнаємось, і вас відпустять.

– Поголитися можна? Свербить.

Дейтц усміхнувся.

– Якщо ви дозволите Деннінґеру продовжити досліди, я скажу, щоб вас негайно поголили.

– Сам упораюся. З п’ятнадцяти років чудово виходить.

Дейтц одразу ж похитав головою.

– Я так не думаю.

– Боїтеся, щоб я собі горлянку не перерізав? – сухо всміхнувся Стю.

– Ну, скажімо, ми…

Стю перервав його сухим кашлем. Та таким потужним, що мало не навпіл зігнувся.

Дейтц зреагував миттєво. Він притьмом зірвався з ліжка й кулею полетів до дверей – здавалося, стопи навіть підлоги не торкалися. Наступної миті він уже намацував квадратний ключ, устромляв його в замок.

– Не переймайтеся, – м’яко промовив Стю. – Я прикидався.

Дейтц повільно повернувся до нього. Його обличчя перемінилося. Губи стиснулися від злості, очі витріщилися.

– Ви що?

– Прикидався, – сказав Стю й усміхнувся ширше.

Дейтц ступив два кроки до нього. Кулаки стиснулися, розкрилися, знову стиснулися.

– Нащо? Нащо таке виробляти?

– Перепрошую, це таємна інформація, – відмовив усміхнений Стю.

– Ох ти ж лярвин покидьок, – спантеличено пробелькотів Дейтц.

– Ну ж бо, іди. Іди та скажи їм, хай ставлять свої досліди.

Стю так гарно не спалося відтоді, як його ув’язнили. І йому наснився надзвичайно яскравий сон. Йому багато чого снилося, і дружина завжди жалілася, що він кидається й розмовляє, коли спить, та такого ще не було.

Він стояв на сільській дорозі. У тому місці, де чорний асфальт поступався білій, як кістка, ґрунтівці. У небі палало літнє сонце. Обабіч дороги росла зелена кукурудза, і її зарості тяглись аж до обрію. Біля дороги стояв знак, але його вкривав шар пилу, і було неможливо щось прочитати. Чулося коров’яче мукання, далеке й неприємне. Неподалік хтось перебирав струни акустичної гітари – грали самими пальцями. Вік Пелфрі теж не користувався медіатором, і звук був чудовим.

«Ось куди б я подався, – знічев’я подумав Стю. – Та-а-ак, саме сюди».

Що то за мелодія? «Прекрасний Сіон»? «Поля біля батьківського дому»? «Щасливе майбутнє»?[68] Якийсь гімн із дитинства – щось, що асоціювалося з хрестинами й пікніками під обід. Та Стю не пригадав, який саме.

А тоді музика стихла. На сонце набігла хмара. Стю стало лячно. З’явилося відчуття чогось жахливого, страшнішого за чуму, пожежу, землетрус. У кукурудзі щось було, і воно спостерігало за ним. У кукурудзі сиділо щось темне, моторошне.

Стю поглянув туди й побачив два червоні ока, що палали в темному затінку, у глибині кукурудзяних хащів. Ті очі сповнили його паралітичним, безпорадним відчаєм – наче в курки, яка відчула тхора. «Це він, – подумав Стю. – Чоловік без обличчя. О милосердний Боже. О Господи, ні».

А тоді сон розвіявся, і він прокинувся з відчуттям тривоги, дезорієнтації та полегкості. Стю сходив до туалету, а потім визирнув у вікно й поглянув на місяць. Знову ліг у ліжко, але заснув лише за годину. У його сонній голові крутилися думки про кукурудзяні поля. Певне, йому снилась Айова, чи Небраска, чи північний Канзас. Та він ніколи там не бував.

Розділ 14

Була за чверть дванадцята. З іншого боку до шибки маленького віконця-ілюмінатора притискалася темрява. Дейтц сидів на самоті в тісному приватному офісі. Краватку послаблено, комір розстібнуто. Ноги задер на простий металевий стіл, у руках тримав мікрофон. На стільниці стояв старомодний диктофон «Волленсак» – бобіни безперестанку крутили плівку.

– Говорить полковник Дейтц. Атланта, код установи – ПС-2. Звіт шістнадцятий, справа «Проект “Синь”», розділ «Принц/Принцеса». Цей звіт, справа та розділ мають гриф «цілком таємно», класифікація 2-2-3, конфіденційно. Джеку, якщо ти позбавлений належних повноважень – на хер із пляжу.

Він зробив паузу й на кілька секунд заплющив очі. Плівка рівномірно перекручувалася з однієї бобіни на іншу, проходячи належну магнітну й електричну обробку.

– Принц мене сьогодні добряче перелякав, – заговорив він нарешті. – У подробиці не вдаватимусь: усе буде у звіті Деннінґера. Цей парубок і текст процитує, і розділ із віршем назве. Плюс до цього транскрипція нашої з Принцом розмови буде на телекомунікаційному диску, що матиме й транскрипцію цього запису – її зроблять о двадцять третій сорок п’ять. Я так розлютився, що мало не стукнув його – до всирачки мене налякав. Однак злість уже вщухла. Він дав мені побути у своїй шкурі, і на кілька секунд я дуже гарно відчув, як воно – жити й постійно труситися від жаху. Він схожий на Гарі Купера, та коли пробиваєшся крізь поверхню, розумієш, що то доволі розумний чоловік, до того ж волелюбний сучий син. Видно: коли схоче, то знайде, як вставити палицю в колеса. Сім’ї та родичів зовсім не має, тож сильно його не притиснеш. Якщо вірити Деннінґерові, є кілька добровольців, які радо переконають Принца в тому, що співпраця – річ гарна, і до такого справді може дійти, однак іще одне зауваження: гадаю, добровольців може знадобитися дещо більше, ніж гадає Деннінґер. Набагато більше. Для протоколу скажу, що я проти подібних заходів, як і раніше. Моя мати казала, що мухи ловляться краще на мед, ніж на оцет, і, мабуть, я й досі в це вірю. Знову ж таки