Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

дешевий успіх, він нікуди не їздить, а якщо й відгукнувся, то, як було сказано на відкритті, «з любові до нашого міста, Літературного Будинку і його відвідувачів».

Поширення чуток від вуха до вуха дало плоди, ще більше спрацювало непретензійне вкладання банкноти, приміщення було заповнене вщерть, сиділося на стільцях, столах і підлозі, між телекамерних кабелів, що зміїлися вздовж і навхрест, спліталися і розбігалися, і я потерпав, що не вистачить канапок і вино закінчиться швидше, ніж його відкоркують.

Хоча мені нічого й не перепало, побоювався я даремно: це була багата фундація і заможна країна, яка могла дозволити собі тринькати гроші платників податків, понадто іноземний поет виявився родичем керівниці місцевої філії й обоє — як же інакше? — розіграли комедію, драні лицедії: «Кого я бачу!» — «Очам не вірю». — «Це ж треба було приїхати в це смердюче задуп’я, аби так-от зустрітися!» — «Оце так зустріч!» Запала тиша, і було чути, як, заплутавшись у просторі між вікном і фіранкою, дзижчала, мовби регочучи, муха.

Поет був не сам, навколо нього стрибав вітчизняний лірик, холеричний курдупель, приставлений тлумачити виступ і зачитувати виконані на замовлення фундації переклади. Іноземний поет раз у раз робив перекладачеві, вітчизняному курдуплеві, зауваження, як нелегко перекладати поезію і насамперед його поезію, скільки треба враховувати нюансів і яким мовним чуттям володіти, від чого бідолаха здригався й підстрибував — гонорар за перекладацькі послуги не дозволяв послати цього графомана до їбеної матері, тож єдине, чого спрагло чекав: упитися, коли все закінчиться. Я радів, що сиджу не на подіумі, а на задвірку, однією сідницею на лаві, іншою у повітрі, нікому нічим не зобов’язаний, як добре бути вільним, тинятися вулицями, нікуди не кваплячись, ні на роботу, ні додому, бо немає ні одного, ні другого, роботи, по-правді, ніколи і не було, зате дім, мрія твоя нездійснена, Одіссею.

Повідомлення в «Іноземній газеті» (з позначкою «на правах реклами», надрукованою настільки дрібним шрифтом, що її майже не було видно).

Вчора в Літературному Будинку другого за величиною і першого за значенням у країні міста L відбувся літературний вечір поета-пісняра, доктора Ґундольфа Олафа, нашого краянина. На зустрічі панував повний аншлаг, й охорона ледве стримувала потік відвідувачів. Національне телебачення і радіомовлення вели пряму трансляцію. За словами президента країни, який напередодні мав зустріч із паном Олафом на дачній резиденції KUCHMA ZASPANE, земля, що подарувала світові такого поета, блаженна. Президент спілкувався із гостем про наболілі проблеми країни і шляхи їхнього подолання. Тим прикріше, що поета недооцінюють у нас. Мовлено — немає пророка на своїй батьківщині.

Прес-бюро Керівника Фундації.

Повідомлення у «Вітчизняній газеті».

Відгукнулася на цю вікопомну подію і «Вітчизняна газета» в особі своєї кореспондентки Парфюмерії Задниці.

Вчора в Літературному будинку нашого древнього міста відбувся літературний вечір поета світової слави Хундольфа Олуха. Бракує слів, аби змалювати радість з нагоди його приїзду. Відбирає мову, коли прагнеш описати враження від його поезії — ми чекали на Вас сто років, Хундольфе Олуху!

(Пан Хундольф дав нашій газеті ексклюзивне інтерв’ю):

— Пане Олух, Вам сподобалося наше місто?

— Oh yes, my baby!

(Пан Олух грайливо щипає нашу кореспондентку за дупцю).

Після цього повідомлення, точніше його останнього, поданого в дужках на правах редакторської ремарки речення, наклад видання стрімко зріс.

Мій виступ

На мене звернув увагу директор Будинку, сивуватий раблезіанський товстун, чий кабінет був завішаний художніми світлинами найвідоміших письменників і письменниць, які коли-будь виступали в його Будинку, господарем якого він був від часу створення, зрештою, йому належала й ідея, заради якої він довго оббивав пороги державних установ і громадських закладів, звідки його відсилали і посилали, доки, плюнувши, пішов із простягненим сомбреро, шармантним покручем пасічного бриля і мексиканського капелюха, в якому відкривав літературні читання й мистецькі виставки, фотографувався з авторами і пресою; він подався до бізнесменів та олігархів, багатіїв-меценатів, витрушуючи копійка по копійці, витискаючи, мов сік з помаранчі, дорікаючи й усовіщаючи їх, власників аеродромів й аеропарків, схованих у ботанічних садах батьківщини, доки таки зібрав на відкриття, куди запросив їх усіх, добродіїв, як він їх називав, зціпивши зуби; коли вони всі разом перерізали стрічку, у нього, який стояв поодаль, мороз поповз під шкірою — так незворушно й усміхнено вони перерізали горлянки своїм конкурентам і горопахам, котрі опинялися їм поперек шляху.

Директор тримав у зубах кубинську сиґару, дарунок Фіделя Кастро, частую, я затягнувся, світ поплив каруселлю, навіюючи відчуття легкості, яку відчувають, день-два не поївши, я вже був майже біля столу, проте він, який щойно розпрощав свого іноземного гостя, поманив мене, показуючи нагору; так я опинився в його кабінеті, тоді як поверхом нижче танули наїдки й напої, а разом із ними мій шанс підживитися. Своїми масивними рисами обличчя, в складках якого ховалася добродушність і поблажливість, директор нагадував Вінстона Черчілля. Повивчавши мене якусь хвилю крізь серпанок сиґарного диму, він хитро й меланхолійно усміхнувся: «Поет? — Я правильно розумію?» Я неозначено кивнув. «Що пишемо?» — «Вірші». — «Логічно». — «Авжеж». — «Публікувалися?» — «За царя Гороха». — «Перепрошую?» — не зрозумів він. «Давно». — «Хотілося б?» Достеменно не орієнтуючись, про що він, я про всяк випадок знизав плечима. — «Немає нічого неможливого», — сказав він, перекочуючи слова, мов цукерку. — «Крім вічного двигуна». — «І вічного життя».

Мій авторський вечір, як його назвав директор Літературного Будинку, було погоджено на жовтень; гарна пора, втішав я себе. Частину гонорару, виплачену мені авансом, я проїв, інша чекала на мене після виступу; на прожиття я заробляв по-різному, здебільшого — мандруючи світом, як сонце і місяць, хмари та вітер; і горобець, що цвірінькає на галузці. Оце й була вона, ідея.

Коли настав час ікс і директор Будинку, витягнувши сиґару з рота, представив мене як аванґардового й андеґраундного поета — КАНКРЄТНИЙ ПАРНІШКА (вони всі тут полюбляють демонструвати свою жалюгідну російську, фамільярно плескаючи по плечі і шкірячись), я обхопив мікрофон і виголосив перший-останній власного виробництва вірш, названий згодом у пресі «шедевром, гідним похвал, наслідування і нагород».

Шедевр:

Фі-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-ть, фіть, фіть,

Рім-бум, рім-бум,

Тьох-тьох-тьох-тьох,

Ррріііі-а, рррііі-а,

Ррум, ррум,

Ять, ять, ять,

Віім, віім, віім,

А-гу, а-гу,

Гуть-гуть-гуть-гуть,

Ум-ум-ум-ум.

Фуууууууууур!

Відплескавши довго і стоячи, публіка завимагала ще поезії, more poetry. Я звів благальний погляд, проте директор, мій рятівник і кат, лише підбадьорливо усміхнувся, задоволений резонансом — наче нічого іншого й не сподівався. Загнаний у глухий кут, я згадав про Народну Скарбницю — той самий фольклор, скарбами якого