Читати книгу - "Віщі сестри, Террі Пратчетт"

Гільдію блазнів та фіґлярів. 

Зазвичай відвідувачі попервах приймали її за філіал Гільдії вбивць, яка насправді була комплексом досить симпатичних і акуратних будиночків буквально за рогом (від нестачі грошей Убивцям потерпати не доводилося). Іноді юні блазні чули веселі голоси юних убивць, які бавилися за стінами, доки їм самим доводилося зубрити жарти в холодних навіть серед літа аудиторіях — і люто заздрили, навіть попри те, що кількість голосів помітно зменшувалася під кінець кожного семестру (Гільдія вбивць сповідувала конкурентний підхід до навчання). 

В принципі, через високі глухі стіни Гільдії всередину потрапляли найрізноманітніші звуки, і в поєднанні з добре продуманим розпитуванням обслуги це дозволяло блазням-початківцям сформувати певне уявлення про місто за цими стінами. В цьому місті були шинки та парки. Там існував цілий живий і метушливий світ, в якому як удома почувалися вихованці інших гільдій та коледжів. Вони кпинили з цього світу, галасливо бігали по ньому чи розкидали навсібіч його частини, не звертаючи жодної уваги на Правило П’яти Інтонацій та Дванадцяти Тональностей. Там навіть практикувалися (хоча деякі студенти й ставили цей факт під сумнів у ході нічних дебатів у гуртожитках) неліцензовані жарти, які народжувалися й жили без будь-якої прив’язки до «Антології страшенно смішних жартів», Ради Гільдії й узагалі будь-яких офіційних інституцій. 

Там, за облізлими мурами, хто завгодно міг жартувати без санкції Комісії з регулювання гумору. 

Думка про це неабияк витвережувала. Не в буквальному сенсі, бо алкоголь у Гільдії перебував під забороною. Але якби він був дозволений, це працювало б усе одно. 

Важко було знайти місце, тверезіше за цю Гільдію. 

Блазень з гіркотою розповідав про червонопикого велетня — брата Розводняка, про вечори зубріння Милих Жартиків, про нескінченні ранки в промерзлому спортзалі, присвячені опануванню Вісімнадцяти Смішних Падінь та офіційно визначеної траєкторії польоту торта. І про жонглювання. 

Жонглювання! Його викладав брат Сміхун, людина з чуйністю вареної квасолини. Безтямна лють, в яку його кидало від блазневих вправ, пояснювалася зовсім не тим, що той погано жонглював. Від блазнів і вимагалося жонглювати погано — особливо такими традиційно розважальними предметами, як торти, запалені смолоскипи чи гострі як бритва м’ясницькі ножі. За що брат Сміхун, лаючись і бризкаючи слиною, вивергав на блазня потоки гніву — то це за те, що той погано жонглює, бо не здатен жонглювати добре. 

— А ти не думав стати кимось іншим? — спитала Маґрат. 

— Ким «іншим»? — спитав блазень. — Я не мав ніякого іншого шляху. 

Блазням-студентам дозволялося виходити в місто — але лише під час останнього року навчання і з неймовірною кількістю умов. 

Жалюгідно виламуючись на ходу, він уперше побачив чарівників, що пропливали вулицями як поважні карнавальні платформи. Побачив випускників Гільдії вбивць, які дожили до іспитів — вишукано вдягнених життєрадісних юнаків у шатах чорного шовку, небезпечних не менше за кинджали під цим шовком, і жерців, чиє фантасмагоричне вбрання дещо псували довгі гумові фартухи, які вони вдягали для важливих жертвоприношень. Кожен цех і фах мали свій традиційний костюм, і він раптом зрозумів, що його власний одяг старанно пристосовано для того, щоб будь-хто мав у ньому вигляд цілковитого і невиправнго телепня. 

Та навіть так він боровся. Адже все його життя було боротьбою. 

Він боровся саме тому, що не мав ніяких здібностей, а ще тому, що в іншому випадку дідусь живцем здер би з нього шкіру. Він зубрив офіційно затверджені анекдоти до дзвону в голові і вставав раніше за всіх, щоб вправлятися в жонглюванні до скреготу в суглобах. Він так добре оволодів гумористичним лексиконом, що його розуміли лише найстаріші члени Ради Гільдії. Він корчив гримаси та відпрацьовував вихиляси з приреченою рішучістю, і став кращим випускником свого курсу та лауреатом Почесного Пухиря. 

Нагороду він втопив у туалеті, як тільки повернувся додому. 

Маґрат слухала мовчки. 

— А ти як стала відьмою? — спитав нарешті блазень. 

— М-м-м? 

— Ну, ти ходила до якоїсь школи чи щось таке? 

— А. Ні. Просто одного разу до села прийшла Тітонька Пташко, вишикувала всіх дівчаток і обрала мене. Розумієш, Дар не вибирають — він вибирає нас. 

— Розумію. Але коли людина стає відьмою? 

— Гадаю, тоді, коли її такою визнають інші відьми. — Маґрат зітхнула й додала: — Якщо це взагалі стається. Я сподівалася, що це станеться після того заклинання в коридорі. Все-таки непогано було зроблено. 

— Обряд підземного переходу[43], — не стримався блазень. 

Маґрат нерозуміюче подивилася на нього. Блазень закашлявся. 

— Інші відьми — це ті дві літні пані? — поцікавився він, поступово впадаючи в звичний для себе похмурий настрій. 

— Так. 

— Гадаю, дуже сильні натури. 

— Дуже, — з почуттям підтвердила Маґрат. 

— Цікаво, чи не знайомі вони з моїм дідусем, — сказав блазень. 

Маґрат опустила очі. 

— Насправді вони досить милі, — промовила вона. — Просто відьми, ну, не звикли звертати увагу на інших людей. Тобто вони-то думають про інших, але насправді не замислюються про чужі почуття, якщо я зрозуміло висловлююся. Принаймні поки не замисляться над цим. 

Вона знову опустила очі. 

— Ти зовсім інша, — сказав блазень. 

— Слухай, тобі слід би покинути роботу в герцога, — раптом гаряче сказала Маґрат. — Ти ж знаєш, який він. Мучить людей, палить хати, оце все… 

— Але ж я — його придворний блазень, — сказав блазень. — Блазень має зберігати вірність панові. Аж до останнього подиху. Боюся, це така традиція. А традиції — це важливо. 

— Але ж тобі навіть не подобається робота блазня! 

— Я її ненавиджу. Але нічого не вдієш. І якщо вже я маю її робити, то робитиму її як слід. 

— Це дурощі, — заявила Маґрат. 

— Я б сказав, дуркування. 

Під час розмови блазень потроху присувався все ближче й ближче до неї. 

— А якщо я тебе поцілую, — обережно поцікавився він, — то перетворюся на жабу? 

Маґрат вкотре втупилася у власні коліна. Ті засовалися під спідницею, збентежені такою увагою. 

Юна відьма ніби наяву бачила обабіч себе постаті Ґіти Оґґ та Есме Дощевіск. Примарна Бабуня суворо дивилася на неї. «Відьма завжди володіє ситуацією», — ніби говорила вона. 

«Принаймні оволодіває», — додавала примарна Тітуня Оґґ, підкріплюючи свої слова короткими жестами та серією підморгувань. 

— Доведеться поставити дослід, — сказала Маґрат. 

Цьому поцілунку судилося стати найпристраснішим за всю історію любовних прелюдій. 

Як справедливо вказувала Бабуня Дощевіск, час — річ суб’єктивна. Роки, які блазень провів у Гільдії, здавалися вічністю, тоді як години з Маґрат на пагорбі промчали, як пара хвилин. А в небесах над Ланкром десяток секунд розтягнувся, як іриска, на сповнені крику години. 

— Лід! — репетувала Бабуня. — Вона обледеніла! 

Тітуня Оґґ мчала поруч, дарма намагаючись підлаштувати свій політ під брикання бабусиної мітли. З обмерзлого пруття летіли октаринові іскри, від чого мітлу раз у раз замикало. Тітуня викинула руку і вхопила приятельку за краєчок сорочки. 

— Казала ж я тобі, що це ідіотизм! — прокричала вона. — А ти після того туману, вся мокра, виперлася на холод, дурепо стара! 

— Пусти мою сорочку, Ґіто Оґґ! 

— Тримайся за мене міцніше, щоб тобі! У тебе ж хвіст горить! 

Вони провалилися крізь хмари й заверещали в унісон, побачивши покриту чагарниками землю, що з’явилася ніби нізвідки і мчала просто на них. 

Та раптом земля зникла. 

Тітуня зиркнула вниз, де в пітьмі вгадувалося вирування води. Вони влетіли в Ланкрську ущелину. 

З Бабуниної мітли струмував блакитний дим, але вона, після наполегливих зусиль, зуміла