Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

мушу захищатися? Мене засудять, а я так і лишуся непочутою.

– Так-таки й непочутою, – іронічно кинула Іса й помітила, що Горі посміхнувся.

Генет вела далі, усе істеричніше:

– Я нічого не зробила, я ні в чому не винна… Імхотепе, любий господарю, порятуй мене.

Вона кинулася на підлогу, обхопила його коліна. Той почав невдоволено лопотіти, поплескуючи Генет по голові.

– Ну справді, Ісо, я проти, це неприйнятно…

Мати обірвала його:

– Я нікого не звинувачувала. Я не звинувачую без доказів. Я лише прошу Генет пояснити сенс того, що вона сказала.

– Я нічого не говорила, нічого-нічого.

– А от і говорила, – заперечила Іса. – Я чула це на власні вуха – а чую я добре, хоч і бачу погано. Ти сказала, що знаєш щось про Горі. Що ти мала на увазі?

Горі дещо здивувався.

– Так, Генет, – сказав він. – Що ти про мене знаєш? Поділися з нами.

Служниця сіла навколішки й витерла очі. Вигляд у неї був обурений і непокірний.

– Нічого я не знаю, – відповіла вона. – Що я можу знати?

– Оце ми й намагаємося з’ясувати, – промовив Горі.

Генет стенула плечима.

– Я просто язиком молола.

Втрутилася Іса:

– Я нагадаю тобі, що ти сказала. Ти сказала, що хоч ми тебе і зневажаємо, ти багато знаєш про те, що відбувається в цьому будинку, і бачиш більше, ніж деякі розумні люди. А потім додала, що коли ти стикаєшся з Горі, то він дивиться на тебе так, ніби тебе не існує, ніби крізь тебе, ніби тебе немає.

– Він завжди так дивиться на мене, – ображено промовила служниця. – Так ніби я комашка, ніби я ніщо.

Іса повільно сказала:

– Ця фраза – ніби крізь мене, ніби мене немає – дещо мені нагадала. Генет заявила: «Краще б він дивився на мене». А далі вона розводилася про Сатіпі – так, про Сатіпі, мовляв, Сатіпі була розумна, але де вона тепер?

Стара обвела всіх поглядом.

– Нікого це не наштовхує на певні думки? Подумайте про Сатіпі, про Сатіпі, яка загинула… І пам’ятайте, що слід дивитися на людину – на людину, а не на те, чого немає…

На мить запала мертва тиша, а потім Генет заверещала. То був гучний крик на високій ноті, крик щирого жаху. Вона нескладно вигукувала:

– Я не… врятуй мене, господарю, не дозволяй їй… Я нічого не казала… нічого.

Імхотеп знавіснів.

– Ну це вже занадто, – заревів він. – Я не дозволю залякувати і звинувачувати цю бідну жінку. Що вона тобі зробила? За твоїми ж власними словами, нічого.

Із властивою йому обережністю втрутився Яхмос:

– Батько має рацію. Якщо у тебе є конкретні звинувачення проти Генет, озвуч їх.

– Я її не звинувачую, – повільно промовила Іса.

Вона зіперлася на свій костур. Вигляд у неї був зіщулений. Говорила вона статечно й поважно.

Яхмос діловито повернувся до Генет.

– Іса не звинувачує тебе в тих бідах, які сталися з нами, але якщо я правильно її розумію, їй здається, що ти щось приховуєш. Тож, Генет, якщо тобі щось відомо, про Горі чи про когось іншого, настав час сказати. Тут, при всіх. Говори. Що ти знаєш?

Служниця похитала головою.

– Нічого.

– Добре подумай над своєю відповіддю, Генет. Знання небезпечне.

– Я нічого не знаю, клянуся. Клянуся Великою еннеадою, і богинею Маат, і самим Ра.

Генет тремтіла. В її голосі не чулося звичного скімлення. Він звучав щиро та святобожно.

Іса глибоко зітхнула. Нахилилася. Пробурмотіла:

– Проведіть мене до покою.

Горі та Ренісенб схопилися, щоб допомогти.

Стара заперечила:

– Ні, Ренісенб. Нехай Горі.

Вона зіперлася на нього, йдучи до свого покою. Звівши на чоловіка очі, побачила, що його обличчя напружене та нещасне.

Іса пробурмотіла:

– Що скажеш, Горі?

– Ти вчинила дуже нерозважливо, Ісо, дуже немудро.

– Я мусила знати.

– Так, але ти страшенно ризикувала.

– Я розумію. То ти вважаєш так само?

– Певний час я так думав, але доказів немає. І натяку на доказ. І навіть тепер, Ісо, в тебе немає доказів. Усе це в твоїй голові.

– Я знаю, і цього вже достатньо.

– Може, і достатньо, а можливо, навіть забагато.

– Ти про що? А, так, звісно.

– Бережи себе, Ісо. Бо відтепер і ти в небезпеці.

– Ми мусимо діяти швидко.

– Так, але що ми можемо зробити? Потрібні докази.

– Я знаю.

Але більше вони нічого одне одному сказати не могли. До Іси вибігла її маленька рабиня. Горі залишив стару жінку під опікою помічниці і, похмурий та замислений, пішов.

Маленька рабиня теревенила й метушилася навколо Іси, але та, здавалося, нічого не помічала. Вона почувалася старою, хворою, змерзлою… Знову повернулася думками до кола уважних очей, які спостерігали за нею, поки вона говорила.

Лише на одному обличчі промайнув страх і розуміння – чи вона помиляється? Чи впевнена вона в тому, що бачила? Зрештою, зір підводить її.

А втім, вона була певна. Не стільки вираз обличчя, скільки раптова напруга в усьому тілі, застиглість, ступор. Лише одна людина зрозуміла сенс її недоладних слів. Адже в них була вбивча безпохибна правда.

Розділ дев’ятнадцятий. Літо: місяць другий, день п’ятнадцятий

– Ну, тепер, коли ми все тобі виклали, Ренісенб, що ти скажеш?

Дівчина непевно перебігала очима з батька на Яхмоса. Голова відмовлялася ясно думати.

– Не знаю, – беземоційно промовила вона.

– За звичайних обставин, – вів далі Імхотеп, – у нас було б багато часу на обговорення. В мене є інші родичі, ми могли б перебирати кандидатури, аж поки не знайшли б чоловіка, який найкраще тобі пасує. Але все таке бентежне – так, життя бентежне.

Голос його зірвався. Він продовжив:

– Ось як воно склалося, Ренісенб. Тепер смерть дивиться в обличчя нам трьом. Яхмосові, тобі, мені. Кого вона забере наступним? Тож я мушу привести справи до ладу. На той випадок, якщо з Яхмосом щось трапиться, тобі, моїй єдиній доньці, потрібен чоловік, який буде поруч і розділить із тобою твій спадок і відповідатиме в господарстві за все те, чого не може робити жінка. Бо ніхто не знає, у який момент мене може не стати.

Горі – так я написав у своєму заповіті – візьме опіку над дітьми Собека, а також над дітьми Яхмоса у разі його смерті. Яхмос так сам захотів – вірно, сину?

Той кивнув.

– Горі завжди був близький мені. Він мені як рідний.

– Так, так, – відповів Імхотеп. – Але факт у тому, що він якраз не рідний. А Камені