Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

– так. Тож якщо все зважити, Ренісенб, зараз він для тебе найкраща кандидатура. То що ти скажеш, дочко?

– Я не знаю, – повторила та.

У неї була жахлива слабкість.

– Він вродливий і милий, ти згодна?

– О, так.

– Але ти не хочеш виходити за нього? – м’яко запитав Яхмос.

Ренісенб удячно глянула на брата. Він був упевнений, що її не слід квапити чи змушувати робити те, чого вона не хоче.

– Я справді не знаю, чого хочу. – Вона поспішила додати: – Я розумію, це по-дурному, але сьогодні я взагалі по-дурному поводжуся. Мабуть, це позначається напруга, в якій ми всі останнім часом живемо.

– Поряд із Камені ти будеш у безпеці, – наполіг Імхотеп.

Яхмос запитав батька:

– А ти не думав, що Ренісенб можна було б видати за Горі?

– Так, це теж можливо…

– Його дружина померла, коли він був іще молодий. Ренісенб добре знає його, і він їй подобається.

Вона сиділа як у тумані, поки чоловіки говорили. Це її весілля вони обговорювали, і Яхмос намагався допомогти їй вирішити, чого вона насправді хоче, але дівчина почувалася неживою, наче дерев’яна лялька Теті.

Раптом, перервавши їх, так ніби взагалі не чула, Ренісенб промовила:

– Я вийду за Камені, якщо ви вважаєте, що це правильно.

Імхотеп вигукнув щось утішне і пішов із зали. Яхмос підійшов до сестри. Поклав їй руку на плече.

– Ти хочеш цього, Ренісенб? Ти будеш щаслива в цьому шлюбі?

– А чому б мені не бути щасливо? Камені вродливий, веселий і добрий.

– Я знаю, – чутно було, що Яхмос вагався і відповідь Ренісенб його не влаштовувала. – Але твоє щастя важливе, Ренісенб. Не можна дозволяти батькові змушувати тебе робити те, чого ти не хочеш. Ти ж знаєш, який він.

– О так, так, якщо йому спаде щось на думку, всі мусять підкоритися.

– Не обов’язково, – твердо відказав Яхмос. – Я не дам згоди, якщо ти проти цього шлюбу.

– Яхмосе, ти завжди підтримуєш батька.

– Але не цього разу. Він не може змусити мене погодитися, і я цього не зроблю.

Ренісенб звела на нього очі. Яким непохитним здавалося його зазвичай боязке обличчя.

– Ти такий добрий до мене, Яхмосе, – вдячно сказала вона. – Але це не тому, що я піддалася на примус. Ми з Камені побудуємо нову родину й житимемо, як і належить сестрі та братові.

– Ну, якщо ти впевнена…

– Я впевнена, – відказала дівчина і, ніжно йому всміхаючись, вийшла із зали на ґанок.

Перетнувши подвір’я, вона підійшла до берега ставка, де Камені бавив Теті.

Ренісенб підійшла до них тихо-тихо і спостерігала, не сповіщаючи про свою появу. Камені, як завжди веселий, здавалося, насолоджувався грою не менш, ніж сама дитина. На серці матері потеплішало. Вона подумала: «Він буде хорошим батьком для Теті».

Потім Камені повернув голову, побачив Ренісенб і зі сміхом випростався.

– Лялька Теті тепер жрець Ка, – сказав він. – Вона приносить жертви й править церемонії в гробниці.

– Ляльку тепер звуть Меріптах, – додала Теті дуже серйозно. – В нього двоє дітей і ще є писар, як Горі.

Камені розсміявся.

– Теті дуже розумна, – похвалив він. – А ще сильна і вродлива.

Він перевів погляд з дитини на Ренісенб, і в його пестливому погляді вона прочитала: він думає про дітей, яких вона колись йому народить.

Від цього дівчина відчула легке збудження і водночас раптовий пронизливий жаль. Їй би хотілося, щоб цієї миті він бачив тільки її. Вона подумала: «Чому ж він не може бачити Ренісенб окремо від усього»?

Відчуття швидко минуло, і вона лагідно всміхнулася йому.

– Батько говорив зі мною, – повідомила вона.

– І ти дала згоду?

Хвильку вона повагалася, а потім відповіла:

– Так.

Вона дала остаточну відповідь, от і все. Все влаштовано. Якби ж вона ще не почувалася такою втомленою та заціпенілою.

– Ренісенб.

– Що, Камені?

– Прогуляєшся зі мною річкою в човні? Мені завжди хотілося це зробити.

Як дивно, що він це сказав. У першу мить, побачивши його, вона подумала про квадратне вітрило, річку та усміхнене обличчя Хая. Але тепер вона забула Хая, і на його місці, під вітрилом, на ріці, буде Камені, який сидів і дивився їй у вічі.

То смерть. Смерть зробила це з тобою. Ти кажеш: «Я відчуваю се і те». Ти кажеш, але насправді нічого не відчуваєш. Мертві є мертві. Пам’яті не існує…

Так, але лишалася Теті. То було життя, продовження життя. Так само води щорічного розливу ріки забирали старе й готували ґрунт до нових посівів.

Як сказала Кайт, жінки цього дому мають триматися разом. Хто вона, зрештою, така? Просто одна з жінок у цьому домі – і немає жодної різниці, як її кличуть.

Тут вона почула голос Камені, наполегливий, стривожений.

– Про що ти замислилася, Ренісенб? Часом ти літаєш так далеко… То ти поплаваєш зі мною на човні?

– Так, Камені, поплаваю.

– І Теті теж візьмемо.

* * *

Це неначе сон, думалося Ренісенб, – човен і вітрило, і Камені, і сама вона, і Теті. Вони втекли від смерті, від страху смерті. То був початок нового життя.

Камені говорив, а вона відповідала як у трансі… «Це моє життя, – подумала вона, – звідси вже не втекти. – І спантеличено: – Але чому я думаю про втечу? Що то за місце, куди мені хочеться відлетіти?»

І знову перед її очима виник маленький грот поряд із гробницею і як вона сидить, підтягнувши до себе одне коліно й поклавши долоню під підборіддя…

Вона подумала: «Там я почувалася вирваною з життя, а життя отут, оце, і звідси немає порятунку аж до смерті…»

Камені причалив до берега й зійшов на землю. Переніс на сушу Теті. Дитина схопилася за нього й розірвала нитку амулета, який він носив на шиї. Амулет упав Ренісенб під ноги. Вона підняла його. То був знак Анх[9] з електрума й золота.

Ренісенб засмучено вигукнула:

– Він погнувся. Пробач. Мені шкода. Обережно, – додала вона, коли Камені забрав амулет у неї. – Він може зламатися.

Але сильні пальці молодика зігнули амулет іще сильніше, навмисне розламавши його навпіл.

– О, що ти наробив?

– Візьми собі половину, Ренісенб, а я візьму іншу. То буде наш знак, що ми половинки цілого.

Він дав його їй, і в той момент, коли вона простягнула руку, щоб узяти його, щось клацнуло у неї в голові, і вона різко вдихнула.

– Що таке, Ренісенб?

– Нофрет.

– Тобто, Нофрет?