Читати книгу - "Артур Конан Дойл. Нотатки про Шерлока Голмса"

хвороба ця зустрічається надзвичайно рідко. Тому я залишився вдома, і в точно призначений час до мене прийшов пацієнт.

Це був літній чоловік цілком пересічної зовнішності — не таким я уявляв собі російського аристократа. Більш глибоке враження на мене справив його супутник: високий юнак, на диво гарний, смаглявий, із мужнім обличчям та чудово розвиненою мускулатурою, справжній Геркулес. Коли вони заходили, юнак підтримував старого під руку й одразу ж дбайливо посадив його на стілець. Така турботливість зовсім не пасувала до його зовнішності.

«Перепрошуємо за те, що відволікаємо вас від справ, лікарю, — звернувся він до мене англійською. — Але це мій батько, і його здоров’я для мене важить понад усе».

«Може, ви хочете бути присутнім під час огляду?» — запитав я. «В жодному разі, — чомусь злякався юнак. — Не можу передати, як боляче мені дивитися на батька. Якщо в нього станеться один із тих жахливих нападів, на котрі він слабує, я цього просто не витримаю. З вашого дозволу, поки ви будете обстежувати батька, я зачекаю в приймальні».

Коли молодик вийшов, ми почали розмовляти з пацієнтом про його хворобу, я вів ретельні записи. Розумом, скажемо відверто, він не міг похвалитися, відповідав на мої запитання уривчасто і не до ладу. Я вирішив, що він погано володіє англійською, але коли знову запитав його про щось, старий зовсім перестав відповідати. Я глянув на нього й виявив, що мій пацієнт сидить на стільці абсолютно прямо, дивлячись на мене застиглими порожніми очима. Не було сумнівів: розпочався напад його загадкової хвороби.

Спочатку я відчув жалощі та страх. Але потім лікар взяв у мені гору. Я виміряв пульс і температуру пацієнта, помацав м’язи. Перевірив рефлекси. Усі показники залишалися в нормі, як я й очікував. У таких випадках я досягав хороших результатів завдяки вдиханню пари амілнітрату та, схоже, дістав змоги ще раз переконатись у дієвості цього методу. Скляночка з ліками зберігалася внизу, у моїй лабораторії, тому, залишивши пацієнта на стільці, я поспішив вниз. На пошуки я витратив не більше як п’ять хвилин і негайно повернувся до кабінету. Уявіть моє здивування, коли я побачив, що кімната спорожніла, а пацієнта і слід загув!

У приймальні також нікого не було, а хлопчик-слуга, в обов’язки якого входить проводжати пацієнтів після того, як я покалатаю у дзвоник, нічого не бачив і не чув. Я найняв його нещодавно, до того ж він не надто меткий.

Це все лишилося для мене цілковитою загадкою. Незабаром із прогулянки повернувся містер Блессінгтон, але я вирішив не розказувати йому про дивний випадок, тому що останнім часом узагалі намагався спілкуватися з ним якомога рідше.

Я вже й не думав, що знову колись побачу того дивного росіянина та його сина, тому був ошелешений, коли сьогодні у той самий час обидва знову об’явилися в мене.

«Я маю вибачитися за те, що вчора так раптово вас покинув», — почав виправдовуватися мій пацієнт. «Зізнаюся, ви мене здивували», — сказав я. «Бачте, — став він пояснювати, — я, коли приходжу до тями після нападів, то майже нічого не пам’ятаю про те, що було доти. У голові в мене ніби туман. Учора я отямився в якійсь незнайомій кімнаті, нікого поряд не було, і я поквапився вийти на двір». — «А я, — вставив його син, — побачивши, що батько спускається до виходу, вирішив, що консультацію закінчено. Тільки коли ми вже наближалися до будинку, я почав розуміти, що сталося». — «Що ж, — розсміявся я, — нічого страшного ж не трапилося, значить, якщо бажаєте, сер, продовжимо огляд, перерваний так несподівано».

Близько півгодини я обговорював із цим паном його хворобу, потім виписав йому рецепт, і він пішов, спираючись на руку сина.

Я вже казав вам, що містер Блессінгтон у цей час зазвичай виходить на прогулянку. Незабаром він повернувся і піднявся до себе нагору, але майже одразу стрімголов злетів униз та увірвався до мого кабінету. Вигляд він мав до смерті наляканий.

«Хто побував у моїй кімнаті?» — накинувся він на мене. «Я нікого не бачив», — відповів я. «Брешете! — загаласував він. — Підійміться до мене та самі переконайтеся».

Я пропустив повз вуха його грубощі — було схоже, що він з’їхав із глузду від страху. Коли я пішов за Блессінгтоном нагору, він показав мені кілька слідів на світлому килимі.

«Ви що, хочете сказати, що це мої?» — не вгамовувався він.

І дійсно, таких великих слідів він лишити не міг, до того ж вони були зовсім свіжі. Сьогодні вдень падав рясний дощ, а до нас, окрім моїх пацієнтів, ніхто не приходив. Отже, юнак, котрий сидів у приймальні, поки я займався його батьком, із якоїсь причини піднявся до кімнати мого постійного пацієнта. Нічого не пропало, все залишалося на своїх місцях, але сліди на килимі вказували, що тут хтось побував. Містера Блессінгтона це схвилювало надзвичайно — кому сподобається, що до твоєї кімнати навідуються чужинці. Мені так і не вдалося його заспокоїти, і, до речі, саме на його прохання я звертаюся до вас. Проте, якби не він, я й сам знайшов би дорогу до вас, оскільки справа ця є дуже незвичайною, хоча і не настільки жахливою, як собі уявляє Блессінгтон. Чи не погодитесь ви піти зі мною? Може, вам, містере Голмс, вдасться хоч якось пояснити цей дивний випадок.

Шерлок Голмс вислухав розповідь лікаря з пильною увагою. Обличчя мого друга залишалось, як завжди, непроникним, але після останніх слів нашого відвідувача він без жодного слова зірвався на ноги, сунув мені до рук мого капелюха, схопив свого та кинувся до дверей слідом за лікарем Тревельяном.

За п’ятнадцять хвилин ми вже стояли коло будинку на Брук-стрит. Це був один із тих непоказних сірих будинків, у яких зазвичай живуть лікарі, що мають практику у Вест-Енді. Нас зустрів хлопчик-слуга, і ми, не гаючи жодної миті, піднялися широкими сходами, вкритими килимовою доріжкою.

Однак на півдорозі нас затримав дивний випадок: нагорі згасло світло. З темряви пролунав вереск:

— У мене пістолет! Якщо ви наблизитеся ще бодай на крок, клянуся, я стрілятиму!

— Дійсно, містере Блессінгтон, це вже переходить усілякі межі, — крикнув у відповідь лікар Тревельян.

— А, то це ви, лікарю, — донеслося згори. — А що це за джентльмени з вами? Їм можна довіряти?

Хоча нашого співрозмовника і не було видно, ми відчували, що нас уважно вивчають.

— Ну, добре, піднімайтеся,